Залякування, коридор сорому, допити та крадіжка документів. Як журналістка з Луганщини перебувала в окупації, і що очікує на її кривдників?

Вранці 24 лютого 2022 року  її розбудив дзвінок з типографії: колеги повідомили, що не встигли надрукувати видання, тому що місто знаходиться під ракетними обстрілами. Так Марина Животкова, головна редакторка сайту «Троїцьке.City» та щотижневої газети «Сільська новина»,  дізналась про повномасштабне вторгнення. 

«Я не змогла повністю осягнути, що насправді відбувається, але одразу почала повідомляти всіх в редакції, що ми не припиняємо роботу, а переходимо не віддалений режим в онлайні. Адже наше видання було єдиним джерелом інформації для людей», – згадує Марина Животкова.

Мешканці міста Троїцьке зустрічали російських окупантів голіруч. Люди вийшли на міст без зброї, щоб довести до відома загарбникі – тут не чекають. Хтось лягав під танки, намагаючись не пустити окупантів в місто. З'явились поранені. Марина Животкова була єдиною журналісткою, яка фіксувала на відео  цей початок рашистської навали.

«Містяни мені кричали: „Знімай, щоб потім весь світ це побачив!“ Було моторошно, я розуміла, що росіяни з автоматами можуть не лише відібрати у мене смартфон, але і розстріляти на місці. Але я вирішила, що зафільмувати всі події, – мій професійний обов'язок, і я не відступлюся».

Троїцьке опинилося в облозі – виїхати звідти було не можливо. Марині не залишалось нічого іншого, як чекати на візит окупантів у власному будинку. Вона згадує, що відчувала себе у пастці – сховатися було неможливо. Жінка розуміла, що вона – „ворог № 1“ для рашистів. По-перше, тому що є медійницею, по-друге, – має сина, який служить у ЗСУ. Невдовзі до Животкової прийшли з „обшуком“ люди у балаклавах, озброєні кувалдою та автоматами. Вони забрали з будинку всі гаджети та інші „речові докази“ – старовинну бабусину вишиванку та дитячі світлини сина.

«Вони вилучили навіть мій власний щоденник. Коли вдерлися до моєї оселі, то вивернули навиворіт не тільки мої речі, а і мої думки».

Як з'ясувалось, в той самий час загарбники вдерлися і до офісу редакції. Звідти вони винесли всі документи, техніку та нові меблі. Загальні збитки на сьогодні оцінюють не не менш ніж у 5 мільйонів гривень.($135 000)

Під дулами автоматників Животкову повели на допит вулицею так званим „коридором сорому“, вочевидь, з метою залякування перехожих.

«Ніхто не питав за що мене заарештували, лише мовчки зупинялись і дивились в мій бік. Жодна людина не стала на мій захист, однак в той момент мені то було байдуже».

«Допит у катівні  рашистів тривав всім годин. За цей час у кімнаті змінились кілька „слідчих“, пити та їсти не давали. Журналістці не пропонували співробітництво і одразу повідомили, що вона потрапила у „перелік не перевиховуємих“».

«Їх “слідчі“ дивувались, що  на шпальтах моєї газети присутні інтерв'ю з представниками поліції, СБУ. На їхню думку, це було прямим свідченням мого з ним співробітництва. Тобто за їх логікою, я автоматично ставала шпигункою».

Крім того, окупанти знайшли договори редакції про співпрацю з міжнародними організаціями та сувенірні прапорці з Євросоюзу. Наявність таких зв'язків трактувалась як причетність до іноземної агентури.

Окрім звинувачень на професійному рівні, Животкову залякували  наявністю інформації  про її сина, який став до армійських лав. 

«Мені принесли  фотографію сина у військовій формі, сказали, що знімуть про нього і мене ролик та покажуть той шедевр на каналі „Росія-24“. Мовляв, я погана мати і погано виховала свою дитину, яка захищає власну країну. Погрожували, що після ефіру мене випустять на вулицю, і люди закидають мене камінням. Я відповіла, що вони сміливо можуть мене самі вбити, а мій син продовжить боронити державу».

Після здійснення морального пресингу Марину Животкову відпустили додому. За допомогою волонтерів жінці дивом вдалось вирватися з окупованої території. Для цього їй довелося проїхати сімнадцять блокпостів. Шлях додому через росію тривав більше двох діб.

„Ці кілька днів у автобусі були мов маленьке життя. Тільки коли я ступила на латвійську землю, то повірила, що мені нарешті нічого не загрожує. Я зрозуміла, що стіни не захищають. Я втратила свій дім, мені немає куди повертатися до звільнення міста, але я ні про що не жалкую».

Натомість, окрім оселі Марина Животкова втратила і всі юридичні документи та редакційні печатки свого ТОВ – всі це окупанти вилучили, коли вдерлися до редакції.

«Фактично, сталася крадіжка. Документи можна відновити, повідомивши про втрату поліцію, а потім звернутись до суду. Так само у судовому порядку можна довести, що редакція не працювала під час окупації та не сплачувати податки за цей період», – зауважує медіа-юристка, керівниця юридичного напряму ІРРП Оксана Максименюк.

Натомість домогтися справедливого вироку для рашистів, які скоювали злочини проти журналістки, вкрай важко. Закону, який надає підтримку саме медійникам не існує, -  українське законодавство регулюється загальними нормами захисту населення.

« Зараз ми лобіюємо, щоб в кожному правоохоронному відомстві  – поліції, СБУ, Офісі генерального прокурора - була призначена особа відповідальна на реагування щодо звернення журналістів, проти яких були скоєні воєнні злочини. Ця людина в погонах має регулярно комунікувати про розслідування справи проти порушення прав медійників за військових умов. Ми не вимагаємо екстра уваги, але ж саме журналісти захищають права на доступ всіх громадян до інформації, фіксують воєнні злочини.. Це наражає їх на додаткову небезпеку. Тому правоохоронці мають окремо приділити увагу саме журналістам», – розповідає Голова НСЖУ Сергій Томіленко.

За інформацією Національної спілки України з початку повномасштабного вторгнення було відкрито близько 200 кримінальних проваджень, що стосуються порушення прав журналістів під час війни. Зокрема, мова йде про розслідування смертей 58 журналістів, серед них 14 – загнули під час виконання професійних обов’язків. 

Позиватися до країни-агресора представникам медіа фактично не має сенсу. Справа у тому, що росія була виключена з Ради Європи і не дотримується її рекомендацій. Крім того,  у листопаді 2019 року російська федерація вийшла з Женевської конвенції про захист цивільного населення в умовах війни. Тому ООН не може судити рф за порушення прав цивільних осіб. Тобто напередодні повномасштабного вторгнення в Україну держава-терорист підстрахуватися і не несе відповідальність в рамках міжнародних норм.

«На жаль, в цих умовах єдине, що потрібно зробити, - написати заяву до СБУ. На сьогодні найбільш реалістично встановити осіб, які  погрожували  представниці медіа, піддаючи її моральним тортурам. Звертатися до Європейського суду з прав людини, щоб притягнути  до відповідальності державу-росію – безперспективно. І взагалі буде важко довести провину саме країни-терориста, якщо злочини скоїли неофіційні посадовці, а звичайні бандити.  Однак, звісно, варто  повідомити комітет ООН з захисту прав журналістів. Це не гарантує сатисфакцію на правовому рівні, однак в черговий раз нагадає світовій спільноті про зло, що скоює росія», вважає адвокат, старший партнер Interpol Law Firm Анатолій Яровий.

У Національній Спілці Журналістів України розповідають, що просувають ідею створення міжнародного трибуналу над росією за злочини проти журналістів та розпалювання пропаганди війни. 

«Це має бути окрема секція  в рамках покарання воєнних злочинців. Крім пропагандистів, мають понести відповідальність ті, хто вбивав, переслідував, руйнував редакції. У «журналістському трибуналі» мають брати участь не тільки українці, а і міжнародні експерти. Нас підтримує Європейська Федерація , штаб-квартира якої знаходиться у Брюсселі. Вони документують всі порушення, але поки що це все працює в режимі накопичення інформації», – повідомляє Голова НСЖУ Сергій Томіленко.

«Ситуація з військовими конфліктами відповідальність наступає не одразу. Це може тривати десять, двадцять років. Росія нікуди не зникне, і згодом повернеться в Раду Європи, ось тоді потрібно буде відповідати за моральну та матеріальну шкоду», – вважає медіа-юристка, керівниця юридичного напряму ІРРП Оксана Максименюк.

Повна відеоверсія історії Марини Животкової:

Марина Животкова отримала притулок у Республіці Косово, де майже рік перебуває у журналістській резиденції. Там вона має можливість продовжувати працювати над матеріалами для свого сайту. Після повернення до України Животкова планує шукати шляхи, як притягнути до відповідальності окупантів, які перешкоджали її професійній діяльності.

Ця публікація була підготовлена ​​в рамках проекту IWPR "Голоси України: Захист передової", що фінансується ЮНЕСКО.  Автори несуть відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цьому матеріалі, а також за висловлені в ньому думки, які не обов’язково належать ЮНЕСКО та не зобов’язують Організацію

This publication was prepared under IWPR's Ukraine Voices: Protecting the Frontline project funded by UNESCO. The authors are responsible for the choice and the presentation of the facts contained in this discussion and for the opinions expressed therein, which are not necessarily those of UNESCO and do not commit the Organization.

^‍