Вуличне мистецтво під наглядом. Досвід українських монументалістів
Вибір читачів
Навіть за часів радянської окупації окремим українским художникам вдавалось чинити культурний спротив тоталітарній системі. Група митців-шістдесятників на чолі з Аллою Горською намагалася нагадувати про «національнийдух», створюючи величезні мозаїки на будівлях. Просували заборонені наративи завдяки дипломатичним хитрощам, до яких вдавались у перемовинах з державними цензорами. Головне було хоча б частково донести крамольні ідеї до масової аудиторії.
За іронією долі, сучасні українські художники-монументалісти, як і попередники, зазнають критики від влади. Їх звинувачують у псуванні будівель, нанесенні на них неестетичних зображень. А в Києві навіть офіційно заборонили малювати мурали без погодження з місцевою владою. Ми спробували розібратись, як і для чого протидіють і протидіяли системі представники різних художніх поколінь українського монументалізму?
З онукою Алли Горської, Оленою Зарецькою, зустрічаємося біля панно «Вітер», яке її бабуся створила шістдесят років тому. Тоді кількаметрова мозаїка зі шматків скла та смальти прикрашала фасад модного ресторану «Вітряк». Зараз заклад вже не працює, а сама будівля потонула серед хмарочосів. Панно, що поєднало мотиви українського народного мистецтва та авангард, облупилось і має відверто занедбаний вигляд. Зарецька каже, що створили петицію для проведення реконструкції, адже «Вітер» — єдина монументальна робота її бабусі, що залишилась у Києві. Більшість робіт Горської та її групи (до якої належав Віктор Зарецький, Борис Плаксій, Григорій Синиця, Анатолій Лимаев та Борис Смирнов), створювали на cході України. Річ у тім, що в столиці ідеологічні наглядачі жорсткіше закручували гайки, а Донбас був відкритий для монументального мистецтва — приїздіть та працюйте. І вони користувалися цією можливістю.
«Сучасники називали Горську вітром змін. Вона чудово розуміла, що монументальне мистецтво — інструмент пропаганди й через нього можна просувати заборонені ідеї. Тому вона у творчості сконцентрувалась на монументалізмі, немов відчувала — потрібно залишити якомога більше спадку».
Створюючи мозаїки на шахтарську тематику «Вугільна квітка» або «Прометей», група Горської примудрилась потайки просувати національний колорит, оздоблюючи малюнки квітками соняшника або використовуючи жовто-блакитні кольори. На етапі подання та затвердження ескізів доводилось нелегко — існували художні ради, які, немов сталінські трійки, вирішували, чи брати цю роботу, чи давати за її виконання кошти.
Скажімо, до мозаїки «Дерево життя» мали претензію — рослина зображена з корінням, що натякає на його українське походження, а це суперечить соціалістичному баченню, яке передбачало створення узагальнених радянських образів без акцентування на національній самоідентичності. Довелось викручуватись і на ходу вигадувати, що саме з корінням дерево нагадує шахтарську домну.
«Завжди було складно пройти цю худраду, відомий випадок як не пропускали вітраж із зображенням поета Шевченка, бо він “не відповідає образу радянської людини”. Але ж він і не був радянською людиною ніколи! Горській не вистачало під час таких обговорень дипломатичності, вона вибухала, кричала, не погоджувалась, а треба було зовсім іншу поведінку мати, не таку ексцентричну, не таку щиру, пряму. Зазвичай на перемовини відправляли інших учасників команди. І їм вдавалося домовитись про компроміси. Якщо уважно подивитись, то мозаїка “Прапор Перемоги” не прикрашена жодним радянським символом — ніяких серпів та молотів», — розмірковує Олена Зарецька.
Завдяки компромісам на стінах донбаських шкіл з’являлись яскраві панно з елементами гуцульської вишивки або розписом писанок, які нагадували корінному українському населенню та приїжджим з інших республік про українську ідентичність регіону. Це були яскраві плями у сірій шахтарській буденності. Паралельно з тим художників-шістдесятників постійно залякували, намагались зламати, а їхні близькі друзі перебували у таборах. Влада прискіпливо викорчовувала паростки інакодумства. Вимоги ширших громадських, релігійних та національних прав навіть від невеликого кола людей вважались антидержавною діяльністю, адже поодинокі незгідні громадяни могли посіяти сумніви у владі серед усього населення. Дисидентів ізольовували від суспільства, кидаючи у в’язниці та психіатричні лікарні. Але це не зупиняло мистецький рух спротиву, а навпаки його посилювало.
Горська наголошувала, що монументальне мистецтво — це море «я», наче художники можуть бути позбавлені індивідуальності, але разом залишать свій слід.
Можливо, це був наслідок нав’язаного радянською владою колективного мислення? Однак коли у 1968 році художниця підписала «Лист 139-ти» — відкритий лист проти репресій українських митців, і в якості покарання її ім’я викреслили зі списку оформлювачів музею «Молода Гвардія», засмутилась. «Мене позбавили авторства, відібрали ім’я», — жаліється вона в листі до друга Степана Заливахи, який перебував у засланні.
Незабаром Горську позбавлять і життя — організувавши її вбивство, замасковане як сімейний конфлікт. Спадок художниці-дисидентки, яка прожила лише сорок років, так само намагались закрити чорною ковдрою забуття. Донбаські мозаїки почали забудовувати під виглядом ремонту будівель. Так сталось і з фантасмагоричними роботами «Боривітер» та «Дерево життя» в Маріуполі. Панно дивом знайшли, коли проводили реконструкцію будівлі, роботи відновили. Однак на початку повномасштабного вторгнення російських військ до України у знайдені мозаїки влучив снаряд, і тепер між ними у стіні зіяє величезна діра. Маріуполь окуповано, а долями мистецьких створів ніхто не переймається.
«Боюсь, що загарбники все відремонтують і спробують вкрасти собі Горську, зробивши з неї типову радянську мисткиню. Жахливо уявити, як все можуть перекрутити, бо вона, навпаки, була проти імперських поглядів», — хвилюється Олена Зарецька.
«Я завжди боялася тоталітарної системи»
Киянка Євгенія Фуллен керує групою художників-муралістів і неодноразово потрапляла у гучні скандали. Її звинувачують у псуванні історичних будівель і навіть видавали наказ ліквідації її стінопису. Йдеться про мурал, присвячений Франції на знак вдячності за їхню військову підтримку України. На будинку планували зобразити героїв твору Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» — Квазімодо, що тримає Есмеральду над урвищем, а поруч з ними — химера.
«У нас були дозволи, погодження сусідів, але деяким мешканцям не сподобалось зображення химери. Через забобони вони вважають, що це поганий знак: російська ракета прилетить в будинок. Люди не розуміють, що химери прикрашають католицькі собори в Європі, в цьому немає нічого поганого», — пояснює Євгенія.
В результаті міська влада згадала, що будинок є історичною пам’яткою, і змусила авторів перенести мурал в інше місце, а нанесений ескіз замазали фарбою.
Саме «химерний» випадок став приводом організувати у Києві комісію, що опікується муралами, бо, на думку її ініціаторів, столиця візуально засмічена неякісними творами художників-монументалістів. Без офіційного дозволу малювати просто неба у столиці тепер не можна. Фуллен припускає, що комісія погоджуватиме тільки ті роботи, які потрапляють у рамки негласного «державного тренду» — малювати щось патріотичне, однак не гіперреалістичне, а абстрактне.
«Замість того, щоб давати можливість митцям просуватися, підтримувати, у нас відбувається регрес. Я завжди боялася тоталітарної системи, репресій, але відчуваю — ми до цього йдемо, починається контроль влади над творцями, і мене це лякає.
Стосовно комісії, там вісім чи дев’ять людей, серед них є муралісти, вочевидь, наявний конфлікт інтересів. Є цілий список документів, які маєш зібрати, потім прийти на обговорення, подати їм візуалізацію, як робота виглядає, зліва, справа, збоку, знизу. І тоді, можливо, затвердять. Не виключаю, що треба буде давати хабарі. Але ми просто хочемо, щоб у місті як мінімум стало на одну пошкрябану стінку менше без зайвої бюрократії», — пояснює Євгенія Фуллен.
Мисткиня та її група фокусуються на роботах із соціальним підтекстом — проти домашнього насилля, з закликами звільнення полонених. Нещодавно розмалювали паркан на території дитячого будинку і вже взялись за оформлення притулку для тварин. Портретні роботи також не обходять — створили мурал на честь загиблого воїна, чемпіона України з хокею Олександра Хміля, спонсором проєкту виступила його вдова. А ось із муралом із зображенням колишнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного стався конфуз — його зобов’язали перенести. Зображення знаходиться на стіні інтернату для дітей з особливими ментальними потребами й нібито погано на них впливає, бо до муралу через паркан лізуть чимало охочих зробити світлини. Втім Фуллен підозрює, що справжня причина інша.
«Це вже політичні ігри, з мурала ліплять політінструмент, агітку. Для мене творчість — це про самоствердження, особливо коли ми зараз кажемо про вільну країну, де ми маємо бути вільними людьми. А нас намагаються втиснути під стандарти: ти або співпрацюєш, або ми проти тебе. Хочеш зобразити людину, яка врятувала країну, не дала просування російської армії, але не маєш на це права. Історичні постаті — зелене світло, а сучасники — не на часі».
Плата за незгоду
«Батько був принциповою людиною, він ніколи не йшов на компроміси з владою, навіть коли це мало катастрофічні наслідки», — констатує син відомого художника-шістдесятника Бориса Плаксія.
Зустрічає мене у квартирі звичайної багатоповерхівки, що більше схожа на музей. Окрім численних картин на стінах, кімнати та коридор оздоблені дерев’яними різьбленими меблями з чудернацькими візерунками. Сідаємо за різьбленою барною стійкою на кухні, й син, також Борис Плаксій, починає згадувати:
«Це не просто квартира, а майстерня, де він працював до останніх днів. Якщо з Горською вони робили мозаїки зі скла та кераміки, то самостійно він почав працювати з дерев’яними формами. Батько міг знайти на вулиці якусь гілку і перетворити її на витвір мистецтва. Мене малим також долучав до роботи, дозволяв щось вирізати. Якось навіть брав із собою в експедицію на Черкащину, де створив парк гігантських дерев’яних скульптур на шевченківську тематику».
Але все це було вже напередодні колапсу СРСР. До цього Борису Плаксію довелось сповна пізнати КДБшні чистки інакодумців. Переслідування почались після того, як він разом з іншими дисидентами підписав «Лист 139-ти». Наслідки не змусили себе чекати. Плаксія примушували самостійно переробити розписи у ресторані «Хрещатий Яр» в центрі Києва, де були зображені кілька десятків прогресивних сучасних поетів. Митець категорично відмовився, тож розписи зішкрябали зі стін будівельники, а його звільнили з монументального цеху Київського художнього комбінату.
«Це був вовчий квиток, бо без держзамовлення ти фактично залишався без заробітку. Друзі намагались допомогти батькові, давали йому свої замовлення на карбування портретів Леніна, які самі вже не мали сил робити. Він змушений був їх виготовляти. Врешті-решт поїхав до Сибіру, де працював оформлювачем. Таке вимушене самозаслання», — розповідає син Плаксія.
Майже через десять років художник зміг повернутися до Києва, дисидентський рух був фактично придушений, але з деякими друзями Плаксій підтримував зв’язки.
«Я — вандал, але мої ідеї багатьом подобаються»
Художник Гамлет Зіньківський створює стріт-арт плакати у чорно-білому кольорі. Багато років поспіль міська влада прирівнювала його мурали до вандалізму, а робітники комунальних служб знищували мистецькі твори. Однак з початком повномасштабного вторгнення стінопис Гамлета прикрашає центральний вхід до напівзруйнованої будівлі міської ради. Цей мурал із символічними вибуховими коктейлями ніхто не чіпав. Так само, як і інші його роботи.
«Харків — це моя вулична галерея. Всі мешканці міста знають, хто автор робіт, і в разі чого стають на їх захист. Я так цьому радію! Це відстоювання спільного простору. Поки всі розгубились, я зробив на вулицях купу робіт варварським методом. Якщо впаяти штраф за кожну, вийде фантастична сума. Я — вандал. Але мої ідеї подобаються багатьом. Крім того, я готую Харків до повернення людей після війни».
Не помітити мурали Гамлета неможливо, з ними стикаєшся на кожному кроці. Окрім традиційних парканів та стін, художник використовує і більш оригінальні локації, скажімо, трансформаторні будки, залізні двері або гаражі. Кожен малюнок Гамлета обов’язково супроводжується фірмовими короткими підписами: «Час чує нас», «Ключі чекають на своїх господарів».
«Я не перетинаюся з міською владою, я її не помічаю. Мені не цікаво з ними співпрацювати, хоча такі пропозиції надходили. Я самодостатній. Поліцейські мені не заважають, якщо і зупиняють — то щоб зробити зі мною селфі. Звісно, так було не завжди, колись забирали у відділок, але згодом ім’я почало працювати нам мене і видає своєрідну індульгенцію на творчість».
Якщо українські монументалісти-шістдесятники сподівались, що їхні роботи існуватимуть століття, то сучасники не розраховують, що їхні стінописи протримаються хоча б десять років. Кажуть, пришвидшився час. Однак не зник нонконформізм. Небажання грати за правилами влади продовжує об’єднувати різні покоління українських митців, які обрали для висловлювання вулиці. Втім, безумовно, слід відрізняти боротьбу за свободу висловлювання у закритій тоталітарній системі та нові виклики у молодій демократичній країні у стані війни, де художники все ж таки мають можливість відкрито вести діалог із суспільством і бюрократією. У сучасних муралістів «право на малюнок» відбирає багато нервів, а їхнім попередникам — часто коштувало життя.
Текст публікується з дозволу редакції медіа «Сенсор».
