Вибір читачів
ЮНЕСКО визнала українське кобзарство всесвітньою нематеріальною культурною спадщиною. Виконання історичних чи релігійних пісень під супровід кобзи чи бандури сягає своїм корінням XII—XIII століття, часів Київської Русі. У сучасній Україні ця традиція зазнала значних змін, виконавці еволюціонували разом з аудиторією, і вже нікого не здивуєш співами під електробандуру. Проте кобзарі ніколи не були лише музикантами, їхньою місією також було збереження національної ідентичності.
«Бандура — ключ до відкриття свого коріння»
Музикант Тарас Компаніченко призначає зустріч у Музеї книги і друкарства. Він працював тут провідним науковим співробітником. Утім, з початку повномасштабного вторгнення найвпізнаваніший український бандурист став сержантом ЗСУ. Нині його основні обов’язки — закупівля глушилок для дронів та ремонт транспорту, а виступи все частіше відбуваються на прощанні із загиблими воїнами. Компаніченко, одягнений у піксель, обережно викладає на стіл три бандури, кожній з яких близько ста років.
«Коли мені вперше показали старосвітську бандуру, я був вражений. Це було про справжність, бо здавалось, що інструмент висів на стіні ніби мертвий. А виявилось, що ще й функціонує, на ньому можна грати. Тоді я почав розуміти, що ми, бандуристи, є медіумами, які опосередковано зв’язують покоління через розірвані світи».
В історико-фольклорному збірнику «Запорожская старина» (1838) зазначається, що в Україні існує цех бандуристів, які під виглядом жебраків мандрують із села в село, «співаючи про старовину своїм землякам». Компаніченко вважає, що таким чином у піснях зберігалась справжня історія України, яку неодноразово намагались переписати російські колонізатори.
.png)
«Кобзарі співали думи, тобто переповідали героїчний епос українською мовою, про славні справи героїв рідної землі. І в слухачів обов’язково виникало відчуття гідності, усвідомлення того, що в минулому українці не були рабами, що вони нащадки лицарської нації. Це було небезпечно для Російської імперії, але вона настільки впевнено почувалася, що дозволяла таке вільнодумство».
У 1899 році під час 11 археологічного з’їзду в Києві вчені вирішили, що потрібно вивчити явище кобзарства. Призначені члени комітету шукали кобзарів і записували їхній репертуар. А музикант, письменник і просвітник Гнат Хоткевич організував у Харкові масштабний концерт за участі кобзарів із різних губерній. Заграли десятки творів дуетом, квартетом, капелою, попри те що більшість виконавців були сліпі й диригувати людьми, які не бачать, було вкрай важко. Концерт мав великий успіх серед харківської інтелігенції.
Правда, Хоткевич після цього потрапив у поле зору спецслужб царської Росії як особа, занадто залучена в українські справи. Але справжні репресії чекали попереду, за більшовицького режиму. Як і багато митців після Лютневої революції, Хоткевич намагався співпрацювати з радянською владою: організував хор і навіть створив капелу бандуристів при Чапаєвській дивізії, яка виступала на армійській олімпіаді. У 30-ті роки почалась зачистка кобзарів, достеменно відомо, що частину бандуристів полтавської та київської капел розстріляли або заслали в Сибір. Така ж доля спіткала і Хоткевича: «трійка» засудила його до розстрілу, вирок виконали в підвалі Харківської внутрішньої тюрми НКВС.
«Є три форми культурного геноциду: частину митців можна знищити фізично, частину — перекроїти під свої потреби, хто залишився — сам втече. Кобзарство зазнало всіх трьох, більшовики знищували кобзарів, бо вони уособлювали українську ідентичність», — констатує Тарас Компаніченко.
Частині кобзарів вдалось емігрувати під час Другої Світової війни, вони пропагували бандурне мистецтво у США та Канаді. Тих, хто залишився, більшовицька диктатура намагалась пристосувати до власних культурних потреб. Сам інструмент не забороняли, але не все дозволяли на ньому грати. Тарас Компаніченко загадує, як в дитинстві змушений був виконувати оди «дєдушкє Лєніну» під акомпанемент бандури.
«Комуністи хотіли використати авторитет кобзарства, зайнявши й цю “трибуну”. Мали на меті поставити бандуру як частину українського мистецтва на службу потребам радянщини. Часто це йшло врозріз із завданням, бо люди завжди могли апелювати до того справжнього: мовляв, ми за пролетарські цінності, але хочемо залишатися українцями. Існувала така ширма».
.png)
Завдяки батькам Компаніченко познайомився з дисидентами, з якими почав їздити в етнографічні експедиції, записуючи автентичні пісні та відкриваючи для себе заборонені історичні факти. Крім того, бандурист очолив молодіжну філію Української Гельсінської спілки. Саме тоді музична та суспільна діяльність остаточно переплелись для Компаніченка і стали єдиним цілим. Із бандурою він відвідував мітинги, зустрічав із заслання лідера національного спротиву Левка Лук’яненка і правозахисника Івана Кандибу.
«Що мені казали шістдесятники? Ти маєш взяти на себе відповідальність за всю українську культуру, наче нікого більше нема, тільки ти, ні на кого не уповай. Вони вчили сміливості, попереджали: тебе будуть шпиняти, тебе будуть викликати, ти перебуватимеш під цим впливом, але ти повинен бути сміливим до кінця».
Компаніченко був одним із лобістів визнання кобзарства нематеріальною культурною спадщиною.
«Наскільки нас знають за кордоном, залежить від того, наскільки ми знаємо себе. Це як сполучені посудини. І бандура — ключ до відкриття свого коріння і позиціювання себе у світі».
«Бандура була для них наче гримуча змія»
Професор Костянтин Новицький як вихор мчить коридором Національної музичної академії України, де викладає класичну бандуру. У свої 76 років професор сповнений життєвої енергії. Навколо чути перегук мелодій, які перебивають одна іншу, — це репетирують студенти. У 70-ті Новицький заснував прогресивний вокально-інструментальний ансамбль — ВІА «Кобза», який порівнювали з The Beatles. Виконавці збирали повні зали на батьківщині та за кордоном, платівки гурту мали мільйонні наклади.
На початку створення гурт мав дві проблеми. Перша — технологічна, довелося створювати електробандуру, щоб осучаснити звучання.
.png)
«Майстер-інженер Зарубінський вигадав, як зробити з двох витків мідної проволоки потрібні струни, раз на тиждень ми їх магнітили. Вперше у світі електробандура зазвучала о шостій ранку, і це був мій інструмент! Пам’ятаю, падав дощ, мене трошки током довбануло».
Друга проблема була серйозніша — ідеологічна, яка з’явилася, коли молоді музиканти хотіли затвердити назву колективу.
«Партійні органи все прораховували, дозволяли експерименти до певної межі. Для них навіть електробандура вже була наче змія гримуча. А тут ще й назва, що асоціювалась з кобзарями, національним рухом. Але ми були наполегливі, пояснили, що хочемо просувати народні пісні в естрадній манері виконання. І кобзу популяризуємо як музичний інструмент. Зрештою дозвіл отримали».
Новицький щиро каже, що ніколи не відчував, ніби радянська система використовувала ВІА «Кобзу» як карикатурний образ «менших братів», начебто бандуристи — недолугі сільські музики, а українська культура не така вишукана, як російська. Навпаки, музиканти хапались за можливість просувати українську культуру в усьому світі.
«Наші шанувальники вигадали віршик, коли ми потрапили в чарти у США: “Хай гі́пі скаляться зі злості, / Не заглушить бандуру Кості”. Звісно, ми відвідували з гастролями й усі міста союзу. На Далекому Сході наші пісні співали українською, ми людей виховували, вчили поважати українську культуру. Чи були питання до нашого репертуару? Безумовно, просили, щоб виконували блок патріотики. І ми співали в ньому козацькі пісні, наприклад «Ой, гаю-розмаю». Відверто кажучи, ми й не намагались потайки просувати заборонені теми, ми брали іншим і бачили своїм завданням пробудити генетичну пам’ять українців».
Попри обережність і популярність Новицький усе одно потрапив під жорна системи: через наклеп-звинувачення в націоналістичній діяльності він на десять років став невиїзним. Усі закордонні гастролі гурту відбувались без його участі. Врешті-решт музикант втомився терпіти приниження.
«Я прийшов до міської парторганізації, кажу: “Добрий день. Якщо мене ще раз не випустять, я поїду в Одесу, куплю надувний матрацик і припливу до Туреччини”. Проблема вирішилася, тоді й стало остаточно зрозуміло, що це була диверсія особисто проти мене, а ансамбль був ні до чого».
«Місія — доносити правдиву історію»
Новицький засновував ВІА «Кобзу», щоб популяризувати бандуру, і досягнув у цьому неабияких успіхів навіть в умовах радянського союзу. Через сорок років уже у вільній Україні ту саму мету собі поставив Ярослав Джусь, керівник гурту «Шпилясті кобзарі». Ярославові не подобалося, що на бандурі виконувалися виключно народні твори, адже він був переконаний, що на ній можна грати все: кавери, хіти, танцювальну музику, лаунж, а завдяки сучасній подачі простіше буде переконати молодь, що бандура — це круто. Просувати «Шпилястих кобзарів» Джусь вирішив за допомогою участі в талант-шоу.
«На мій подив, нас взяли до складу учасників як екзотику. На жаль, ще п’ятнадцять років тому в Україні співати у вишиванці українською і грати на бандурі здавалося чимось неприродним. Однак ми використали нагоду достукатись до масової аудиторії і не прогадали».
«Шпилясті кобзарі» швидко здобули шалену популярність, їх почали запрошувати на корпоративи, покази мод та навіть нічні клуби, де бандуру раніше годі було й побачити. Гурт зіграв більше тисячі концертів у 30 країнах, завітавши до Європи, Канади, Америки, Саудівської Аравії, Китаю. Тепер «Шпилясті» прагнуть, щоб їхні треки з’явились у міжнародних топах.
Коли питаю, чи вдалось захопити своїми ідеями українську молодь, Джусь переможно демонструє меседж від тінейджерки, яка дякує гурту за творчість і повідомляє, що почала навчатись грі на бандурі. За останні роки інструмент став не менш популярним у музичних школах, ніж фортепіано. Сам Ярослав Джусь, маючи абсолютний слух, не пішов протореною консерваторською стежкою, а закінчив маловідомий в ті часи кобзарський коледж. Коли корінний киянин приїхав здобувати музичну освіту до села, це було дивно.
«Свіже повітря, вода з джерела, озера, ходиш собі там в теплу пору купаєшся. Вийшов у садок, зірвав яблуко з дерева, сів під нього, зіграв на бандурі. Крутяк», — згадує Джусь.
Він поділяє думку, що тяглість поколінь у кобзарській традиції вкрай важлива і в гонитві за осучасненням та переосмисленням важливо не втратити сутність музично-соціального феномену.
«Ми — кобзарі, але шпилясті. Я використав цю гру слів, щоб до нас не чіплялись консерватори. Але все одно ми не просто бандуристи, які грають твір на концертах, — ми доносимо українські цінності, підносимо людський дух. У нас завжди був просвітницький компонент. Ми вже не ходимо від села до села, як стародавні кобзарі, а їздимо на машинах, автобусах чи пересуваємось літаками. Але місія залишається така сама — доносити правдиву історію».
Один з учасників гурту Володимир Вікарчук зараз служить у Збройних силах України, а інші «Шпилясті кобзарі» регулярно грають для військових.
«Дуже вразило, коли ми давали концерт для морпіхів. Сиділо в залі 400 чи 500 людей, і ми чули гучні оплески сильних чоловічих рук, без жодного свисту, крику. Або близько до нуля виступ для штурмовиків, які тільки повернулися з завдання. Всі втомлені й змучені, видно, що їм взагалі ця бандура не потрібна зараз. Але одна-дві пісні — і все, вони запалюються. Часто робимо інтерактиви: для кожного солдата граємо якийсь фрагмент світового хіта, найчастіше замовляють AC/DC Highway to Нell. Після концерту дякують за те, що ми даємо розуміння, заради чого вони воюють. Кажуть, ми бачимо, що бандура — це бренд України, його треба зберегти заради нашої складної історії, нашого народу, мови, культури».
Текст написаний у рамках стипендії Rozstaje.
Текст публікується з дозволу редакції медіа «Сенсор».
Проєкт співфінансується урядами Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини через Вишеградські гранти Міжнародного Вишеградського фонду. Місія фонду полягає в просуванні ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.
Текст публікується за підтримки партнерів: Stichting Global Voices, Bázis - Maďarský literárny a umelecký spolok na Slovensku, Fiatal Írók Szövetsége, Česká asociace ukrajinistů, Kolegium Europy Wschodniej та медіа «Сенсор».