Харків. Повномасштабне. Від купецького снобізму до викорінення «вати»

Як прикордонний Харків оговтується від постійних обстрілів? Чи змінились погляди харків’ян на мовне питання, декомунізацію та націоналізм? І які перетворення очікують місто після перемоги? Про це для Ukrainian Media розмірковують музикант, художник, музейний працівник та військовий.

Микола Шемет, виконуючий обов’язків директора Музею видатних харків’ян та музею-квартири сім’ї Гризодубових.

«Обличчя харків’ян змінилися, все стало іншими та чужим після революції - згадував один білогвардійський емігрант Так само сталось і за понад сто років потому у сучасному Харкові після вторгнення росіян. Все змінилось. З міста поїхало багато агресивних проросійськи налаштованих мешканців. Хто не поїхав, той не показує голови», – розмірковує Микола Шемет.

Микола був змушений самостійно рятувати колекцію двох музеїв, якими керує. Всі працівники поїхали в евакуацію, тому довелося самому пакувати експонати буквально під обстрілами. А також просити покинути територію музею безхатьків, які знайшли там тимчасове помешкання.

З початком повномасштабної російсько-української війни Шемет остаточно відмовився від використання російської мови. І якщо раніше знайомі просили його „не випендрюватися і розмовляти російською“, то тепер до його мовної позиції ставляться з розумінням.

«Розмовляти українською – це найменше, що я можу зробити, бо не взяв до рук зброї. Всі харків ‘яни вже остаточно второпали, що послуговуючись російською, ми викликаємо вогонь на себе. Доки ми не відмовимось від російської, нас намагатимуться «врятувати». Мова – чіткий маркер своїх та чужих».

Шемет вважає, що харків’яни нарешті отримали шанс остаточно відірватися від росії ментально. Війна пришвидшила всі процеси, зокрема, і декомунізації Харкова, що залишав на своїй мапі величезну кількість радянських пам'ятників.

«Все робилося повільно, тому що ці процеси гальмувала влада. З іншого боку, у нас не було достатньо ініціативи від мешканців, щоб розбиратися з радянськими постаментами. Чим часто користувалися проросійські провокатори. Наприклад, вони знесли пам’ятник Артему, встромивши йому у груди кіл. Але навіть на такий випад харків'яни не звернули особливої уваги».

Підтримуючи декомунізацію Харкова, Микола Шемет застерігає: втілюючи її у життя, варто не перестаратися. Як керівник музею радянської льотчиці Валентини Гризодубової, він вже стикнувся з бажанням викреслити її з історії міста.

«Одразу вказують, що Гризодубова була героїнею Великої вітчизняної війни, робила в той час кар’єру. Так, але вона не мала іншого вибору, водночас не здавала людей нквдшникам. А навпаки, користуючись своїм статусом, рятувала людей від таборів. Або її батько конструктор Гризодубов – так, він народився у Російській імперії, тоді Харків був його частиною. І що? Ми маємо світлину Гризодубова у вишиванці, виставили її у музеї. Варто висвітлювати саме українське коріння наших земляків, а не забувати про них. Адже росіяни навпаки намагаються привласнити всіх наших героїв».

В цілому Шемет пропонує розбиратися з символами радянської пропаганди швидко та безжально, як свого часу робили більшовики з українським спадком.

«Ми маємо знести ці пам'ятники радянським ватажкам, як вирвати зуб. Швидко, одним ривком. А не тягати його туди-сюди».

Микола Шемет продовжує займатись музейною справою навіть під обстрілами, каже, що повномасштабна війна нагадала йому, що всі ідеї треба негайно втілювати у життя.

«Я мав серію дитячих світлин доньки на пам'ятних місцях Харкова. Хотіли зробити знімки у дорослому віці на тих самих вулицях перед війною. Але зволікали. Тепер ті будинки розбомблені. Я не хочу їх фотографувати в такому вигляді. Доведеться чекати на реконструкцію ще років десять після війни».

Юрій Лихота, керівник «Правого Сектору» у Харківській області.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Юрій Лихота разом з побратимами з „Правого Сектору“ перебував на Донеччині, але вже за кілька днів повернувся до Харкова. Юрій свідчить, що на відміну від багатьох маленьких міст, де силовики часто-густо переходили на бік ворога, харківські поліціянти масово не стали колаборантами.

«Харків завжди вважали «ментовським містом». Звісно, у всіх власні інтереси, а не тільки патріотизм, але я справді бачив поліцейських на вулицях в перші дні нападу, вони не ховались і відкрито заявляли, що протидіятимуть агресорові». – згадує Лихота.

Втім, лідер харковського «Правого Сектору» не прикрашає дійсність і констатує, що у місті і на його околицях було досить багато проросійськи налаштованих мешканців. „Правосеки“ знайшли швидкий спосіб, як попередньо вираховувати прихильників руського миру, навіть не заходячи до них у двір. Колишній інженер-радіоелектронщик Лихота чітко знав, що супутникова антенна з трьома головками ловить європейські канали, а з однією – російські…

«У Харкові справді було багато «вати», але це пасивні громадяни без поглядів, які сховались на початку вторгнення. А патріоти навпаки одразу вискочили на ворога, ми не пустили загарбників до ватанів з квітами, – пояснює Лихота. – Перші дні були вирішальні: треба було показати, хто в домі господар. Росіяни справді не очікували на озброєний опір, тому перли на нас з димовими гранатами та дубинками. Їхня самовпевненість нам допомогла».

Зараз, за словами Юрія, багато політично нейтральних харків'ян „якщо не одягнули вишиванку, то взяли до рук жовто-блакитний прапорець“. Але ставлення до представників націоналістичного руху у містян суттєво не змінилось. Хоча тепер їх вже не вважають маргіналами.

«Харківські діти грають у будівництво блокпостів і радісно нас вітають. У крамницях почали обслуговувати українською. Раніше навіть я крутив пальцем у скроні, коли казали, що харків'яни поважатимуть думку націоналістів. Думав, ми будемо лише збурювати людей. Тепер до нас прислухаються. Але люди звертаються до нас лише тоді, коли припече і не діють інші засоби змінити ситуацію».

Лихота згадує, що Харків – батьківщина футбольних ультрас, які вигадали відому пісеньку про очільника рф. Ті самі футбольні хуліган ще у 1980-х співали на стадіоні пісню про Бандеру, тим самим доводячи до сказу російськомовних правоохоронців. Лихота не відхрещується від того, що харків'яни завжди підкреслювали власну винятковість, відокремлюючи себе від інших українців.

«Але сепаратизму у Харкові не буде, це не вирок для міста. Харків змінюватиметься і підлаштується під трансформацію всієї України. І цими процесами керуватимуть не на місцевому рівні, а з центру», - впевнений Юрій Лихота.

Гамлет Зіньковський, художник, волонтер добровольчого формування «Хартія»

Художник Гамлет не приховує, що регулярно проходить вишколи зі стрільби з автомату та гранатомету.

«Іноді здається, що на фронті я принаймні зможу відпочити від сотні дзвінків на день, які отримую, коли займаюсь волонтерством. Але це важлива справа – передаємо хлопцям автомобілі, обладнання».

«Це місто – моя галерея під відкритим небом. Ніде в світі такої більше не буде. Так, є багато харків'ян, які знайшли себе за кордоном, облаштувалися там, влаштувались на роботу. Є ті, хто завдяки війні вперше наважився відвідати Західну Україну і позбулись багатьох вигадок про неї. Але мені особисто добре в Харкові».

За час повномасштабної війни Гамлет намалював численні мурали на стінах, дверях та воротах харківських будинків. Одна з робіт – на вході до будівлі міськради. Зізнається, вперше, посадовці не пручалися такому волевиявленню митця і не замалювали роботу фарбою на наступний день.

Перший малюнок на вулиці повоєнного Харкова Гамлет зробив під обстрілами, одягнувшись у каску та броньований жилет. Це була вишиванка з маскувальною сіткою замість візерунка. Потім з'явилась робота „Ключі сумують за своїми господарями“.

«Це така харківська ще довоєнна традиція, мешкаючи за кордоном у Німеччині або у США, все одно постійно тягати з собою ключі від харківської квартири. Мені друзі залишали ключі від своїх помешкань, їх була велика зв'язка, хотілось, щоб приятелі скоріше потрапили додому».

За спостереженнями Гамлета, не всі, хто повертається у Харків з вимушеної тимчасової еміграції, відчувають зміни у місті. Багато мешканців не бажають розмовляти українською, але лідери думок місцевої арттусовки намагаються чимдуж популяризувати мову. Сам Гамлет остаточно перестав використовувати російську у спілкуванні, тому що „не хоче мати нічого спільного з російськими рабами, яким все одно, де померти“».

Чому Харків вистояв перед російською навалою? На це питання у Гамлета відповідь однозначна: тому що Харків – це Україна, і тут достатньо козацького духу, щоб боронити власну землю.

Артем Войцеховський, музикант

Музикант Артем Войцеховський народився у Бахмуті, до 2014 року мешкав у Донецьку, а повномасштабне вторгнення зустрів у Харкові.

«Як змінилося місто? Росіяни прискорили його українізацію. Однак не завжди все йде тільки у бік покращення. Деякі харків'яни повертаються з „закарпатського котла“, в місті стає більше нахабства».

Войцеховський відмовився від російської мови, хоча довго „викристалізовував російський слог“. Тепер навіть всі власні пісні переклав і виконує виключно українською.

«Варто пояснювати людям – слухати російську музику дорівнює донатити на армію ворога. На жаль, не всім мовний перехід дається легко, у багатьох харків'ян українські літери випадають з рота, але вони стараються».

Войцеховський певний, що Харків не захопили, бо тут не було такої великої частки проросійської спільноти, як це вважали раніше. Більше того, люди не хотіли залишати власні оселі, Артем – так само.

«Я до останнього намагався не виїздити з Харкова, тому що тут спокійніше. Ліжко хитається, але всі живі. Навіть зараз в бомбосховище тут ніхто не бігає. До речі, те, що після прильотів зазвичай прибирають тиждень, у Харкові ¬– за годину. Скажу відверто, мені важко бачити розтрощені бомбами будинки. Вмовляю себе, що насправді – це не через обстріли, а просто довгобуд так виглядає».

В перший тиждень після початку російської агресії Войцеховський звернувсядо своїх російських фанатів, але ті не відповіли на його жест. Артем вирішив, що не хоче грати концерти у росії навіть після перемоги – там немає для кого це робити.

Розмірковуючи про зміни Харкова, Войцеховський згадує про місцевий снобізм, який існував до вторгення.

«Харків'яни завжди були багато чим не задоволені, але для гостей міста позиціонували його якнайкраще у світі. Так і залишилось. У нас такий патріотизм, мазохістський трішки. У Харкові завжди був купецький гонор, він так само є. Люди у нас працелюбні, і це багато що компенсує».

Щодо боротьби з залишками радянської архітектури Войцеховський не висловлює великого бажання й надалі зносити пам'ятники у прискореному темпі.

«Знесення чергового пам'ятника Пушкіну не наблизить нас до перемоги. Але її наблизять сучасні митці, які залишаються у місті», ¬– впевнений Артем.

Войцеховський вигадав концепцію, як харків'янам відмежуватись від сусіда-агресора, території якого знаходяться лише у тридцяти кілометрах від міста.

«Замість кордону зробити штучне море на території Бєлгородської області. Буде ідеальна буферна зона з пляжами та аквапарками».

Олена Солодовнікова, текст

Сергій Прохоров, Євген Коваленко, зйомка, монтаж

‍