Комгрупи «Правого сектора» Назар «Вій» Сарабун: «Якщо суспільство не буде ставитися з повагою до ветеранів, то вже завтра воно буде їсти власних дітей»

Назар Сарабун, псевдо – Вій. Народився в 1990 році у селі Жовнівка Тернопільської області. Зростав на Бережанщині, де відвідував військово-патріотичний табір «Легіонер» ім. Романа Шухевича. Згодом став членом організації «Тризуб» імені Степана Бандери. У Тернополі навчався в медичному коледжі за фахом «зубний лікар». Саме часи студентства стали дуже активними у проведенні постійних вишколів, діяльності в лавах «Тризубу». Майданівець, брав участь у військових діях на сході в складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» у селищі Піски, Савур Могила. продовжив займатися громадською діяльністю та очолив міський «Правий сектор» у Тернополі, а згодом – обласний. На початку 2015 року розпочав свій проєкт, який вважає справою усього свого життя, – дитячо-юнацький табір «Дух нашої давнини». З 2022 року – командир групи ДУК ПС.

‍

‍

– В інфопросторі постійно лунає, що світ втомився від україно-російської війни, потрібно її заморожувати. Які твої думки про це з передової?

– Я вважаю, що втома притаманна людям, їх втомлює не тільки війна, але і інші речі – рутина, робота, сімейний побут, заробіток грошей. Насправді війна лише підкреслює цю втому. У соціумі відсутні інформаційна гігієна, люди споживають все, що потрібно та не потрібно, і це сприяє вигоранню. Банальна інфогігієна в тилу вирішить питання втоми. Люди більше втомлюються від незнання, що буде завтра, коли ти не можеш нічого планувати.

– Перші півроку ми були на головних шпальтах, всі говорили про Україну у світі. Тепер ми вже не в топі, м'яко кажучи…

– Звикання, це природно. Якщо ми живемо зі скалкою один день, то вона у нас болить і ми постійно на те звертаємо увагу. А потім рана заростає, люди живуть роками з осколками. З Україною те саме: ми – велика рана на мапі світу, але вона вже є звичною. Ми бачимо, що в містах, де постійно відбуваються обстріли, люди не ховаються в укриття, тому що вони вже не відчувають страху, пристосувались до нього.

– Нам потрібно сподіватися на закордонну підтримку або варто розраховувати лише на себе?

– Ми потрібні закордону. Нікому не вигідно, щоб існувала російська лівацька імперія, цей рудимент історії нищить Європу роками. Ми-то якось звикли до сусідства з Мордором, бо боремося з ними століттями. Європейці надають нам допомогу не через те, що ми такі прекрасні і їм нас дуже шкода. Їм треба послабити росію як державу завдяки допомозі Україні.

«Вони грають нашими рукам у свою цілком логічну політичну гру»

– Тоді чому збою надають настільки обережно, немов, хочуть протестувати, як довго українці зможуть триматися?

– Можливо, не хочуть повного знищення росії, бо якщо її розробити на дрібні держави, вони зможуть диктувати власні правила. А тоді світова економіка, що зав'язана на росії, буде страждати. Росія вміє вести геополітичні ігри. Це – потужний суперник, якого не варто недооцінювати. Найцінніше, що вони могли для себе зробити, змучити приймати їх як недолугих «іванів». А насправді вони вміють просувати свої питання на всіх рівнях.

– Росія навпаки завжди намагалася схилити до думки, що Україна рано чи пізно розпадеться. Наскільки це є реальним на сьогодні?

– Це не відбудеться, я в це свято вірю, бо якщо в це не вірити, то вже точно можна збожеволіти. Але в мене є велике побоювання, що наші діти знову візьмуть в руки зброю. Років через десять. Бо я бачу байдужість, спродуковану недостатнім рівнем пропаганди в Україні. Зараз все не так погано, однак ми втратили багато часу. Наш ворог вкидав купу ресурсів, щоб їх пропагандивна машина розвивалася. В принципі вони все роблять на пропаганді, адже іншого не мають. Це крана-мильна бульбашка.

– В евакуації за кордоном наших дітей на жаль так само не навчають українській ідеї.

– Власне, так. І на сьогодні гине багато пасіонаріїв. Людей, яким є що сказати стає все менше. Загалом, коли вони на війні, у них немає часу говорити. Виходячи з власного досвіду, мені головніше дбати про підрозділ, про виконання завдань, про забезпечення. І мені не залишається часу обговорювати якісь суспільно-політичні речі та займатися виховання молоді. Може статися так, що в результаті у нас буде дуже мало людей яким є, що сказати.

– Мені так само це болить. Скільки може тривати знищення найкращих представників української нації? Можливо, варто зараз зупинитися і не відправляти на фронт тих, хто зможе продовжувати розвиток країни у тилу?

– Можливо. Крапка. Не варто. Звісно ми зможемо зневелювати смерті всіх наших предків, віддати всі території. Але чи будемо ми варті своєї історії, тих жертв, якими ми все здобули? У нас є всі перспективи творити нове життя на грані двох світів. Це є в преамбулі до Декалогу українського націоналіста – «на грані двох світів між дикою Азією та цивілізованою Європою». І ми маємо зараз шанс створити нове життя. То чому ж ним не скористатися? Якщо ми здамося зараз, то отримаємо той самий результат ще через п'ятдесят років. Знову буде війна.

«Бо росія – це паразит, якому треба з когось висмоктувати сили, ресурси»

– У військових питаннях ми так само недооцінюємо рашистів?

– Вони воюють століттями. Так, шляхом закиданням м’ясом, але тим не менш. Ми все, що активно ведемось на їхні інформаційні кампанії, завдяки чому багато хто не бачив війни з 2014 до 2022 року. Російська музика у маршрутках, діти з російським ютьюбчиком, весь ринок був заповнений російськими товарами – від продуктів до автомобільних запчастин. Ми були в повній залежності від них. Тому було так: у країні йде війна, а 90 відсотків громадян спить. З цього виходить, що росіяни – хитрі, і в них є признак хоча б якогось хомо сапієнса, якщо вони змогли змусити нас спати до повномасштабного вторгнення. Я досі чую такі речі: а хіба російська мова – ворог? Це уже демонстративний факт.

У росіян є окремі підрозділи, які здатні виконувати певні операції: вступати в контакт, обходити, добре відпрацьовує артилерія, контрбатарейні системи. Так, вони однозначно боягузи. Однозначно, в них не тече кров господарників, державотворців. В них тече кров нижчої форми існування, кров паразитів. Вони навіть не завойовники, бо не виконують жодних правил війни. Це ґвалтівники.

«Маса, серед якої неможливо впізнати людей. Але цією масою грамотно управляють, тримаючи в напрузі весь світ»

Не рахуватися з ними також не варіант, треба розуміти, вивчати противника, бути ще хитрішими Дуже довгий час у них буда перевага у техніці та особовому складі (бо людьми їх важко назвати). Хоча вони все одно умудрялися програвати у наступах. Бо розумні не означає мудрість, щоб користуватися тим, що маєш.

– Як вважаєш, з того боку полюють за ідейними націоналістами?

– Сумніваюсь, що вони нас розрізняють, хіба що окремі елітні підрозділи усвідомлюють значення націоналістичних лідерів. А для загалу, для них усі націоналісти, а Бандера – фізично жива особа. Дивимось відкрито правді в очі. Ким приймали до повномасштабного вторгнення націоналістів в Україні? Дивились на нас як на дурників, які ходять з прапорами та щось скандують. Усім було зручно споживати все, що нам сюди спихала росія. Навіть для самих українців націоналісти були незрозумілими незручними людьми. А зараз це стало модно, актуально, медійно. Всі хочуть повісити на себе націоналістичний ярлик, не розуміючи на скільки дорогою ціною він прижився. Це короткочасна пам'ять, а на вихлопі ми все отримаємо склероз. Бо люди підхоплюють те що актуально, не розуміючи витоків і суті.

«Для мене особисто такі перевзуті, ні чим не відрізняються від орків»

– З одного боку. В мене сльози на очі навертаються. Коли, скажімо, перед початком вистави у дитячому театрі звучить «Слава Україні!» і купа голосів відповідає «Героям Слава!». З іншого боку, бісить, коли те саме гасло використовує політота заради популізму. Які з того приводу маєш рефлексії?

– Так само маю двоякі почуття. Заспокоюю себе тим, що як у Біблії: все, що було пущене, рано чи пізно буде вирощене. А все, що вирощене плебсом не буде довго існувати. Хіба ці люди, які кричать «Героям Слава!» знають, хто такі Коновалець або Донцов? Або розуміються на періоді національно-визвольної боротьби у двадцятому столітті, звідки пішло націоналістичне гасло? Такі речі не будуть приживатися в людях, які не мають в собі нормального фундаменту. Їх будинок побудований на піску, хоча звучить як скеля. Так само наша українська нація зараз ніби будується на скелі – оборона країни, нова політична еліта, але загальне соціальне бачення поки що будується на піску з лозунгів. Пропаганда має бути підкріплена вихованням майбутніх поколінь. Це фундамент. Тоді через п'ять років ми отримуємо результат.

– Як ти реагуєш на фразу «за останній рік українці навчились воювати»?

– За останній рік ми навчились ще краще воювати. Мав велику перерву між участю в бойових діях з 2014 року і зараз, і я бачу наскільки війна прогресувала. Технологічно все дуже швидко рухається, треба щомісяця вчитись, якщо ти випав з процесу, то важко надолужити.

– Раніше нам завжди ставили у приклад ізраїльтян…

– У них інший менталітет ворога, інші загрози, інша територія. Ми вже можемо рівнятися тільки на самих себе. В нас немає вибору: або перемогти, або перестати існувати як держава. Якщо ми відкладемо цю бомбу сповільненої дії, то через певний час вона пролунає ще більшими жертвами та кров’ю. Нам роблять вкиди: давайте зробимо мир, а за це віддамо Донбас.

«За принципом: а давай я поселюся у тебе в спальні, буду їсти твою їжу, а ти будеш мешкати у себе в передпокою. І навіть якщо людина на це погодиться, вона розумітимиме, що живе поруч з неадекватом»

−А що робити з мешканцями Донбасу, які звикли до сепаратизму?

– Їх можна обміняти, виїхати за межі країни. Або ж вони можуть залишитись в Україні без громадянських прав, права голосу на виборах. І їхні нащадки – так само. Іншого варіанту немає. Вбити всіх не вийде – є жінки, діти. Але вони несуть вірус.

«Є люди, які дійсно не брали до рук зброї, але страшна не зброя, а ідеї та переконання, які вони несуть. Це зараза, яка не має поширюватись»

– Існує практика отримання «недогромадянства».

– Так, це найадекватніше рішення. Через вірус рашизму люди гинуть вже не одне десятиліття. Це про відсутність естетики, звичка красти, пити, матюкатися. Все, що не притаманне нормальній людині. І вони цей вірус передають з покоління до покоління. Тому їм не треба залишати рівних прав.

– З Донбасом все зрозуміло. Чи винний Харків у тому, що сталось?

– Винний однозначно. Я їду харківською об’їзною і бачу напис «За нашу побєду!» – він проклеєний у декілька шарів, тобто з'являвся систематично. А за кілька хвилин від цього напису з’являються руїни на Салтівці, наслідок «побєди». В цьому винний не тільки Харків, а ми всі, бо все це споживали. Відбувалося мовчання ягнят, всі боялись дати в морду, потакали проросійським бандюкам. Рік тому ми визволяли Ізюм, тоді загинув наш комбат Тарас «Хаммер» Бобанич. Ми були в тому бою, але з іншої сторони населеного пункту. Рік тому на Харківщині мене не могли обслужити українською мовою, нині – вона тут активно використовується.

– У в’єтнамській кав’ярні в Харкові обслуговують українською!

– Тож ми не дарма воюємо. Треба, щоб плоди наших зусиль вкорінилися на стільки глибоко, щоб їх не могли швидко прибрати. А щодо винних… Винні ті харків'яни, які обирали цілковито проросійську владу, хто свідомо пхав роскультуру своїм дітям. Винні ті, хто ходив у церкву московського патріархату. Винних – багато, головне не повторити тих самих помилок.

– Завдяки чому Харків не здали?

– Ані націоналісти, ані росіяни недооцінили Харків. Все ж таки я переконаний, що це священна війна добра зі злом. Відповідно Бог все бачить і дає вили відбуватися неможливим речам. І, звісно, Харків вистояв завдяки місцевій теробороні і добрій координації військового командування.

– Як проходили бої на Ізюмщині?

– Відчувалась їх значна перевага і у особовому складі, і у артилерії. Але навіть маючи таку потугу, вони примудрилися проявити всю свою тупість і все програти. Ми як Давид та Голіаф. Бо з нами Бог.

– А що зробити зі ждунами, які залишаються на звільнених територіях?

– Діяти відповідно законодавству. На жаль, не завжди вистачає доказів, щоб довести вину. Але те, що через проросійську позицію можуть надовго закрити – це вже одна з наших перемог.

– З приводу мови. Все одно залишаються захисники російської. Тільки тепер її прихильники можуть, скажімо, додавати замість «какая разница» аргумент – «у меня муж на войне, он по-русски говорит і защищает Украину».

– Дивно, що він живий лишився. Можна просто стрельнути у такого, переплутавши з ворогом. На таких російськомовних фронтовиків не потрібно рівнятися. А якщо її чоловік ще бухає, теж брати його за приклад? Ми ж не будемо всі сині бігати на війні?

– А коли переселенці і досі кажуть, що не розмовляють українською, бо вони смішно виглядають?

– Тут спрацює лише дискримінація. Ідеї толерантності нас зжирають. Гнобити та насаджувати, як робили росіяни. Це дієвий спосіб. Інакше потім вони бігають в Буковелі і питають у хлопців, які на реабілітації: «Чому и не в своєму Бахмуті?»

«Це не війна, а суцільна кривава баня, а люди все одно не доганяють прості речі. Їх глядять як овечок – толерантність, лагідність до переселенців…»

– Навіщо законотворці вже зараз вкидають такі ганебні пропозиції як трирічні, а не пожиттєві пільги для ветеранів?

– Прощупують реакцію. Але не забуваємо, що якщо суспільство сьогодні не буде ставитися з повагою до ветеранів, то вже завтра вони будуть їсти власних дітей. Всі ці обговорення та дискусії від лихого. Немає нічого посередині. Навіть ще за часів Бонапарта у Франції будували Дім ветеранів, щоб надавати їм соціальні послуги. Це про повагу. Навіть ставити такі питання про пільги для ветеранів, це примітивізм.

«Наче мати вдома душ і все одно митися з чайника, бо так дешевше. Це тупізм»

– Після окупації Донбасу у Верховну Раду вдалось обратись дуже небагатьом учасникам бойових дій. Після перемоги у повномасштабній війни ситуація повториться?

– Скоріше за все. За нашого побратима Да Вінчі у його рідному селі на місцевих виборах проголосувала недостатня для обрання кількість виборців. А після його смерті з’явилась надмірна кількість любові. Люди не здатні були його оцінити за життя. Хоча є сотні фронтовиків, які набагато мудріші за діючих політиків. У нас достатньо ветеранів, які можуть стати державотворцями. Але враховуючи кількість політичних бандформувань в Україні, після зовнішньої війни ми ще отримаємо внутрішню − за сфери впливу.