Маломобільний маріуполець Микола Ніжніковський: від рекордсмена до забуття в окупації

Повномасштабне вторгнення Микола Ніжніковський, який втратив обидві ноги та руку, зустрів у Маріуполі. Він разом з мамою та маленькою сестричкою дивом вижив, коли місто знищили рашисти. Однак дев’ятнадцятирічний хлопець разом з родиною і досі живе на окупованій території в страхітливих умовах. Про долю маріупольця, який з дитинства став заручником російсько-української війни, та труднощі евакуації людей з інвалідністю – читайте в матеріалі Ukrainian Media.

«Одного разу мені не пощастило, але взагалі я – фартовий», – сказав Микола Ніжніковський, коли ми вперше зустрілися. Він розганявся на візку так швидко, що його не міг наздогнати медичний персонал; капризував і хитрував, коли тренер давав великі навантаження під час прокачування преса; по-дитячому радів подарункам від друзів на день народження, коли йому виповнилося шістнадцять. Мама Миколи Алла згадує, що перший рік після трагедії він взагалі не розмовляв і не хотів дивитися на себе в дзеркало. Згодом звик до себе нового й почав мріяти – стати паралімпійським чемпіоном.

Коли спілкуєшся з Миколою, то через кілька хвилин забуваєш про те, що в нього немає обох ніг та руки. Він звичайний підліток, який дивиться влоги про риболовлю на ютубі, проколов собі вухо й полюбляє помріяти про довгі прогулянки біля річки.

А ще Микола вчився перемагати. Перемагати себе, власні страхи, лінощі, невпевненість. Перемагати відчай, заради того, щоб досягати мети.

Історія життя Миколи Ніжніковського завжди була не про співчуття і не стільки про формування толерантного ставлення до людини з інвалідністю – хоча, на жаль, в Україні все ще варто про це нагадувати. Це історія про виклики долі й те, як з ним впоратися за допомогою небайдужих людей. Після знищення росіянами Маріуполя на Миколу чекало чергове випробування. Йому знову потрібна допомога, щоб вирватися з пекла до вільної України.

Але все по черзі…

Тут можна побачити, яким Микола був у 2019 році під час реабілітації у Києві.

«Це був шматочок мого сина»

4 серпня 2016 року, селище Нікольське під Маріуполем. Тоді на снаряді РПГ (ручного протитанкового гранатомета) підірвалися четверо дітей. Наймолодший з хлопців, чотирирічний Даня, рідний брат Миколи, помер відразу. Троє інших хлопчиків дістали важкі осколкові поранення. Найбільше постраждав дванадцятирічний Микола Ніжніковський. Військові хірурги ампутували йому праве передпліччя й обидві ноги. Крім того, він зазнав важкої черепно-мозкової травми, осколок пошкодив ліве око та розкраяв обличчя.

Біля селища Володарське розташований полігон, де українські військовики проводили навчання. Місцеві хлопчаки часто бігали на стрільбище – збирали там снаряди й брухт. Як розповідають, Микола Ніжніковський знайшов «цікавий» снаряд. Показав знахідку друзям-сусідам, і хлопчики вирішили її роздивитися. Миколин молодший братик Даня ув'язався за старшими хлопцями. Ті впустили снаряд – і пролунав вибух.

«Почувши потужний вибух, я вискочила на дорогу, – згадує Миколина мама Алла Ніжніковська. – І побачила там жахливу картину: дітей ніби прокрутили в м'ясорубці. Я підхопила закривавленого Даню на руки. Він зробив два вдихи й помер... Микола сидів на асфальті. Його ноги виглядали, як нарізана ковбаса. Права рука, вся перебита, повисла батогом. Я зрозуміла, що рятувати вже майже нічого: шкіра, м'язи, кістки – все порізане осколками. Коліно теж розірване».

Санітарні машини доправили постраждалих дітей у військовий госпіталь, який розмістився в селищній лікарні. Військові хірурги кілька годин рятували життя дітей. Їх вертольотом доставили до Дніпра, а Миколу Ніжніковського – до реанімації Запорізької обласної дитячої клінічної лікарні. Лікарі оцінювали його стан як украй важкий. Щоб хлопчик не страждав через нестерпні болі, його ввели в штучну кому. Але всупереч найгіршим прогнозам Миколка вижив. І тоді його перевели в опіковий центр.

Поховавши молодшого сина, Алла Ніжніковська приїхала до Миколи в лікарню. Убита горем мати дивилася на дитину, і серце її стискалося від дикого болю: ніг немає, від правої руки залишилася коротка кукса, обличчя спотворили опіки й післяопераційні шрами, одне око не бачить... Спочатку Микола часто плакав, потім раптом замкнувся в собі. Мама не знала, як його втішити. Їй самій потрібна була підтримка: стільки всього навалилося!.. «Як ми тепер жити будемо?» – думала Алла й потай від сина плакала в коридорі.

Страшно уявити, яка доля чекала покалічену дитину з бідної багатодітної сім'ї, що мешкає в маленькому селищі... Але на допомогу прийшли волонтери.

«Пацієнти й персонал головного військового шпиталю оточили Миколу теплотою і турботою, – розповідає Алла. – Кухарі окремо готували для нього дуже смачні дієтичні страви, а лікарі приносили з дому бутерброди. Поранені бійці носили його на руках, подарували йому берет десантника. Спілкування з нашими воїнами стало для Миколи потужною психологічною реабілітацією».

Трюдо підтримує

Тим часом волонтери знайшли можливість відправити Миколу на лікування до Канади. Зібраних коштів виявилося достатньо для того, щоб помістити хлопчика в спеціалізовану клініку «Шрайнерс» у Монреалі, де лікують і проводять реабілітацію та протезування дітей.

Микола з мамою полетіли до Канади (коштом французької авіакомпанії). За п'ять місяців він переніс кілька операцій на куксах, офтальмологи пересадили йому на травмоване око донорську рогівку. Пройшов курс інтенсивної реабілітації, навчився ходити й навіть бігати на протезах. У хлопця вже є свій фан-клуб, який об'єднав інтернет-користувачів з усього світу. Люди з величезним інтересом стежили за досягненнями юного українця.

Микола захопився плаванням. Вражає, як швидко і вправно він пересувається у воді без протезів та пірнає у воду.

«Син дивується: "Мамо, без ніг мені плавати набагато легше, а ось пірнати – складніше", – розповідає Алла Ніжніковська. – Оскільки тіло стало легшим, зануритися під воду Миколі дійсно дуже непросто. Тренер підказав, що потрібно активніше працювати куксами, і тепер син завзято вчиться пірнати. У нас весь день розписаний по хвилинах: зранку грає у футбол на протезах, потім у баскетбол (син пристосувався ловити м'яч куксою), потім – великий теніс. Після обіду – заняття в басейні й тренажерному залі. Лікарі в захваті від Миколи: він сам вигадує собі нові вправи. Наприклад, ходив на протезах по сходах. Син став місцевою легендою. Подивитися на тренування Миколи приходили і діти, і дорослі».

Тим часом Микола вже надихав своїм прикладом інших дітей. У цій самій клініці проходить реабілітацію семирічний канадський хлопчик, який постраждав у ДТП. Лікарі зібрали його ніжку й тепер вчать ходити заново. А дитині боляче, вередує. Якось він побачив, як Коля тренується на біговій доріжці. Син любить ходити по ній, увімкнувши майже максимальну швидкість. Канадський малюк був шокований: «Якщо цей хлопчик може ходити, то я, маючи обидві ноги, теж зможу!» Потім вони подружилися, Миколка наставляє молодшого товариша: «Ти тільки не здавайся! І в тебе все вийде».

У Канаді юний українець познайомився з прем’єр-міністром Джастіном Трюдо. Ніжніковський надіслав йому листа. «Раніше я не знав, які вони – канадці, – написав хлопчик. – Зараз український і канадський прапори прикрашають мої "нові ноги", майже як татуювання». Трюдо відгукнувся – влаштував особисту зустріч. Микола приніс прем'єр-міністру свій малюнок, на якому зобразив те, що встиг полюбити в Канаді – Монреаль, природа, люди. Простий малюнок, нічого особливого, якщо не знати, що це намальовано лівою – єдиною! – рукою мужньої маленької людини.

Річ у тім, що в Канаді Миколу оперували двічі, тому що наші лікарі обрубували ноги так, що він не міг стати на протези – не формувалася "м'якоть", щоб було не боляче ставати. Але потім знову виросла кістка. Микола перед тим, як іти до прем'єра, кричав, що йому так само боляче, як і було раніше. Він казав: "Мені потрібно різати ноги, тоді я зможу ходити на протезах". Спитали: "Може, ти на візку будеш?" Микола відповів: "Ні, я хочу ходити, і готовий, щоб мені різали ноги". Це ж яку силу волі треба мати!

Загалом за рік у Канаді Микола переніс ще й операції на очах, зір почав відновлюватися. Також зробили пластику обличчя, операцію на вухах, він став краще чути. Хлопчику готують протези зубів. Виготовили протези ніг – їх переробляли п’ять разів, тому що пацієнт швидко ріс. З маленької худенької дитини Микола перетворився на парубка – набрав вагу і зріст, змужнів.

Микола повернувся в Україну до Запоріжжя. Микола фактично пропустив два класи навчання й мав надолужувати все самостійно – у Запоріжжі немає шкіл з інклюзивним навчанням. І головне, Коля знову мав проходити через серію операцій, щоб пересуватися на протезах замість візка.

Микола почав стрімко рости (підлітковий вік, так і повинно бути), і кістки ніг теж ростуть. Через те, що він має протези, кістки впираються в куксоприймачі й кришаться. У м'яких тканинах залишаються уламки кістки й починають гнисти, якщо на куксах не встигають гоїтися старі шви, а вже з'являються нові.

Микола навчився терпіти біль. Навчився терпіти незручності заради перемоги. Він відчував відповідальність перед усіма, хто його підтримує, а це велика група волонтерів. Окремий кредит довіри від чемпіона з плавання Олега Лісогора, який узявся підготувати хлопця до паралімпійських змагань.

Микола обирав для себе рольові моделі, захопився Ніком Вуйчичем і має надію з ним познайомитися.

Дружба з «Азовом» і розбиті мрії

За два тижні до широкомасштабного вторгнення Маріуполь зустрів мене десятьма градусами морозу і пронизливим вітром. Мама Миколи Алла придбала приватний будинок неподалік від заводу "Азовсталь". Більш депресивний район із брудним повітрям важко уявити: довжелезний паркан, за яким видно верхівки труб із димом. Але Алла щиро раділа, що повернулася до рідного міста й стала власницею затишної трикімнатної оселі. Згадувала, як сама деякий час працювала на заводі – збирала якісь залізні прилади, керувала краном і навіть мріяла бути зварницею.

Поряд з "Азовсталлю" будували кілька сучасних багатоповерхівок з панорамою на завод і шлакову гору. Мені це здавалося вкрай дивним, але ж хтось хотів там жити. Просто жити й дивитися у вікно на дим із труб.

Микола обирав собі професію – останнім часом захопився кулінарією. Навчився дуже вправно чистити картоплю однією рукою. Він навіть склав з матір'ю план – пекти вдома торти на замовлення. «Кондитерки в Маріуполі забагато, дуже велика конкуренція. Усі щось печуть!» – попереджала Миколу Ірина, жінка з короткою стильною зачіскою, власниця кав'ярні, де він навчався робити крафтові пряники. Мені подарували два у вигляді зірочок, на обгортці адреса: Маріуполь, проспект Миру. Немає вже ні миру, ні проспекту...

У хату до Миколи з матір'ю приходили хлопці й дівчата з місцевого фольклорного ансамблю. Усі танцювали, співали та жартували з актором у костюмі кози. Два місяці тому реабілітолог, який займався з Миколою у спортзалі, був украй незадоволений, коли почув прохання розмовляти українською, бо це "насилля". Втім, побурчавши, заговорив навіть не суржиком, а літературною мовою.

Море. У неділю маріупольці гуляли на пірсі, там можна було скуштувати смачних хот-догів і погодувати чайок батоном. Якийсь чоловік ходив біля берега в гумовому костюмі з вудочкою – виявилося, що він шукав затонулі речі з дорогоцінних металів. З одного боку дерев'яного пірса був вид на яхти, з другого – на терикони. Миколі подобалося дивитися на море й годувати чайок. А ще він собі загадав, що мандруватиме світом на кораблі.

У Маріуполі не працював жоден басейн – усі були на ремонті. Микола любив плавати, до карантину навіть готувався до паралімпійських ігор. Ми знайшли розкішний басейн за містом – на базі полку "Азов".

Коли там дізналися, що приїде хлопець з інвалідністю, то влаштували цілу екскурсійну програму. Показували навчених собак, возили роздивлятися БТРи. Один молодий азовець із рельєфними м'язами навчив Миколу розбирати автомат. Після пригоди зі снарядом Микола, ясна річ, боявся всього, що пов'язане з військовиками. Після візиту до "Азова" – перестав. Дуже приємні виявилися хлопці. Прессекретар полку Дмитро «Орест» Козацький (той самий, який згодом зробить легендарний фоторепортаж про азовців з полону) делікатно підхоплював Миколу під лікоть, допомагаючи пересуватися сходами, миттєво збирав візок, щоб завантажити його до автівки, вчасно знаходив загублену милицю. І що важливо – спілкувався з Миколою на рівних, без зайвих сентиментів і з повагою. Так само, як з ним спілкувалися під час реабілітації в Канаді.

Сестрі Миколи Златі – п’ять років. Спритна дівчинка весь час бешкетувала з Миколою, не давала йому сумувати.

Перед Новим роком на центральній площі Маріуполя вітром знесло ялинку. Але її швидко відновили. Місто мерехтіло вогнями, ліхтарі на автошляху блимали підсвіткою у формі тризуба, неподалік від драмтеатру облаштували велику ковзанку.

У березні 2022 року Миколі виповнилося вісімнадцять. Хтось писав йому привітання у фейсбук. Він не читав – сподівався вижити в окупованому Маріуполі. Кожний день народження для нього – випробування. Шістнадцятиріччя він святкував у київській лікарні, відійшовши від чергової операції.

«До підвалу не спускались, бо будинок міг перетворитися на склеп»

24 лютого 2022 року.

«Є хоч якийсь спосіб проїхати до їхнього будинку?» – питала я місцевого капелана-волонтера Андрія Мохненка, коли Микола та Алла перестали виходити на зв'язок. Жодного повідомлення "Де ви?", "Напишіть, що живі" – не переглянули. Капелан сказав, що варіантів щось довідатися немає. Сам ледь вирвався з пекла, купа його близьких там – і так само ніхто не відгукується.

За шість тижнів Ніжніковські озвалися. Живі. Сидять удома без газу, світла та електрики. Ходять по харчі. Там видають хліб, ковбасу та сік. Зарядили смартфон у церкві.

За кілька днів Ніжніковські надсилають ще кілька повідомлень – світлини з їхнім потрощеним будинком і текст: «Не дай вам Боже пережити бомбардування. Це жахливо».

Лише влітку 2023 року нам з Миколою та його мамою вдалося повноцінно поспілкуватися відеозв’язком. Вони були максимально відверті за умов життя в окупації.

«Якщо б мама та сестра загинули, я б не вижив», – каже Микола. За кілька місяців у маріупольській облозі він остаточно усвідомив свою цілковиту залежність від родини. Ніжніковські ще більше згуртувалися, як могли підтримували одне одного та намагалися не дати знати, що відчувають страх смерті.

Микола, його мама та сестричка пили дощову воду з ванни на дворі: вода перетворилася на кригу, її довелося рубати сокирою та розтоплювати на вогні. Від голоду рятувала картопля, що залишилась у льосі.

«До льоху як до сховища ми жодного разу так і не сховалися, хоча він є в будинку. Микола туди на протезах не може спуститися. І сидіти там без світла в кімнатці… А якби раптом сталося пряме влучання, то склеп би вийшов», – розмірковує Алла.

Усі новини Микола й мама дізнавалися від сусідів, радіо вимкнулось, а про інтернет годі було мріяти. На початку повномасштабного вторгнення родина намагалася виїхати з Маріуполя за допомогою інших маріупольців, які тікали автівками. Але для хлопця з інвалідністю там місця не знайшли. Микола не полишав спроб вирватися з пекла.

«Я дуже хотів евакуюватися, але це була не найкраща ідея, бо ми від сусідів чули, що евакуаційні автобуси розстрілювали. Навіть якби ми дивом туди вибрались, то був би великий ризик, що ми б там загинули», – згадує хлопець.

«З Миколою важко пересуватися. Протези, візок. Я не до такої міри навіжена, щоб бігти під обстрілами. З Миколою на той час це було просто нереально. Згодом запропонували Миколу як інваліда забрати в якійсь пансіонат на території Росії. Хотіли його самого забрати. Звісно, такий варіант нікого не влаштував. Ми відмовилися від цього», – розповідає мама Алла.

Ніжніковські звернулися по допомогу (щодо евакуації) до міністерки реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірини Верещук. Однак виїхати знову не судилося. Міст поряд з будинком підірвали, тому дійти до місця збору поблизу розбомбленого торговельного центру "ПортCity" було неможливо.

Алла сприйняла цю відповідь як образу: «Нас культурно послали. Можливості немає. Були евакуаційні автобуси в іншій частині Маріуполя. Ось, якщо хочете, ви через усе місто можете туди дістатись незрозуміло як. А от як туди дістатись – ваші проблеми. Виходить, що ми нікому не потрібні. Роби, що хочеш та виживай як хочеш».

Перебування в Маріуполі та його околицях ставало небезпечним не тільки через постійні обстріли. У Нікольському мародери пограбували бабусю Миколи – старенькій зламали руку та мало не вбили. Дізнавшись про це, Микола й мама вирішили негайно переїхати до селища, щоб захистити бабцю.

За містом на Миколу чекали спартанські умови: вбиральня на вулиці стала іспитом на міцність для хлопця, який пересувається на візку. Готувати їжу в сільській хаті людині з однією рукою так само важко, тому й кулінарні експерименти пішли в минуле. Упродовж дня Микола здебільшого сидить у кімнаті – грає в комп’ютерні ігри. Іноді хлопець виходить на двір для «собакотерапії» – бавиться з трьома псами, яких він намагається дресирувати.

Микола майже не користується протезами, вони остаточно стали йому замалі. Зрідка за допомогою мами Алли пересувається розбитими тутешніми дорогами на візку.

Дев’ятнадцятирічний Микола жаліється, що через війну його відрахували з останнього класу школи – через тривале лікування пропустив кілька років навчання й намагався їх надолужити. Ніжніковський зізнається, що скучив за плаванням, але так себе вже запустив, що про якісь колишні досягнення не може бути й мови. Лише два роки тому хлопець за пів години переплив Дніпро. Зараз Микола усвідомлює: щоб відновитися, треба багато працювати, але залюбки б і далі плавав.

Втім, поки Микола з мамою можуть хіба що відвідати понівечений Маріуполь, щоб оформити там документи на мізерну допомогу від держави-окупанта. Виплати від українського пенсійного фонду вони досі так само отримують, але ціни в Маріуполі залишаються втричі вищими, ніж у вільній Україні.

«Я не знаю, куди мені рухатися, що мені робити. Це хвилює найбільше. Я вперся в якусь стіну, і куди далі рухатися – не розумію!» – у відчаї підсумовує Ніжніковський.

Біля потрощеного будинку Ніжніковських у Маріуполі – суцільні могили. Трупи лежали просто на вулиці, їх об’їдали собаки. Поховання поруч з магазином, поховання біля багатоповерхівок... Скільки було землі, стільки було й могил.

«Намагаюся хоча б раз на місяць приїжджати до себе додому, дивитись, що там відбувається. Зараз уже не такий жах, усе не в такому прикрому стані. На початку це була суцільна розруха. Все чорне, побите, спалене, з великими дірками», – розповідає Алла.

Поруч з будинком Ніжніковських було три прильоти. Тоді покосило дах, його залатали дошками, руберойдом. Але через великі дощі дах все одно потік. Відпала штукатурка, відклеїлись шпалери. Треба робити вікна, двері, батареї, скло. Залишилися тільки стіни.

За ці стіни Микола з мамою і тримаються. Родині запропонували летіти в Канаду. Наважитися на цей довгий шлях вони бояться через брак коштів і бюрократичні питання.

Алла знаходить відмовки: «До Канади кличе батько моєї меншої доньки Злати. Але виїхати туди – не все так просто, у нас з Миколою українські паспорти недійсні, вони закінчилися. За російськими документами виїзд закрито».

Переживши ще одну життєву травму, Микола так само почав скептично ставитися до евакуації: «Я, звісно, не проти поїхати в Україну, потім до Канади. Але я не хочу пережити ще обстріли, все це… Мені вистачило Маріуполя. Але так, насправді я з радістю повернуся до України».‍

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

‍

‍

‍