«Мій карпатський дідусь». Трагікомедія, що повертає надію на краще

Перед титрами цього фільму я плакала. Чому? Нас вже не здивуєш смертю – ані у житті, ані  на екрані.  Навіть у фіналі стрічки, навіть головного героя.  Але тут особливий випадок, коли ти глибоко пірнаєш у мікровсесвіт мешканців маленького гірського села, що майстерно відтворений на екрані. Тобі шкода, що все це зникає назавжди, і сльози не втримати.

Персонаж у виконанні Богдана Бенюка помирає на очах свого онука під заметіллю, тримаючи у руках парасольку, після того як зроблена його світлина. Він робить це, зробивши останню справу свого життя, з чистою совістю. Нащо жити далі, коли немає сенсу? Треба ставити крапку, не вагаючись.

Онук Мікеле бачить останні хвилини життя дідуся, який був його єдиним близьким родичем. Тепер він залишиться сам-на сам зі своєю самотністю? Останні хвилини стрічки дадуть відповідь – ні. Життя продовжується, відродиться у новому поколінні.

«Мій карпатський дідусь» - це не той фільм, який варто дивитись лише заради сюжету. Це притча про життя та смерть. Про те, як миттєво світ навколо тебе може перевернутись догори дригом. Про близьких, яких ми звикли сприймати, як щось вічне та буденне, і відчуваємо  необхідність у їхній підтримці, коли вже занадто пізно.

«Дідусь» - це пазл з метафор. Тому не потрібно розбирати його на малекули з точки зору того, чи існують насправді народні артисти циркового жанру у Карпатах, за який кошт Мікеле орендував гвинтокрил або чому неповнолітнього не забрали до дитячого будинку, а відпустили закордон. Такі запитання ви можете поставити собі, передивляючись черговий серіал на «Нетфліксі». А «Мій карпатський дідусь» — крафтова робота, той рідкий випадок, коли завдяки фільму ви можете зазирнути вглиб себе і здивуватись побаченному.