Олена Гергель, вдова білоруського бійця «Сябро»: «Я розумію, що Василя ніхто не замінить і не перевершить. Я жила з людиною з підручника»

Ukrainian.media розпочинає серію бесід з дружинами загиблих українських воїнів. Головна редакторка сайту Олена Солодовнікова, яка втратила чоловіка прессекретаря «Правого Сектора» Артема Скоропадського, запрошує до відвертої розмови вдів військовослужбоців.

Діалог про життя та смерть з Оленою Гергель — дружиною білоруського політв’язня, ветерана Василя «Сябро» Парфенкова.

‍

— Коли ти зрозуміла, що твоє життя поділилось навпіл після смерті чоловіка? До мене осягнення цього прийшло не миттєво.

— Це «до» та «після», звісно, повністю змінює життя. Особливо, коли ти плануєш з людиною прожити мінімум до дев'яноста років, і весь час жартуєте про бабу Олену , яка пече пиріжки онукам і старого сварливого діда Василя. Ти мав це реалізувати…. Щодо прийняття, то минув вже рік і місяць з дня загибелі мого чоловіка. І тільки зараз я розумію, що це лише частина мого життя, і можна його продовжувати без нього. В мене в житті є інші ролі, окрім бути коханою, дружиною та мамою. Так, я остаточно прийняла, що нічого вже не зміниться і повторити минуле неможливо. Буде щось інше – ролі та пріоритети. Все, що я можу зробити для нього – вже після його смерті.

— Ви з Василем  мріяли про щасливу старість. Але він воював з 2014 року, не повірю, що ви не розмовляли про ризики, про те, що він може загинути.

— З ним взагалі було важко обговорювати якісь важливі питання. Він вважав себе однозначно бесмертним. Він був навчений, це  пацани-салаги нічого не вміють, казали, що він багато чого міг навчити у військовій справі. Він ніколи не казав мені про можливість померти. Навіть про поранення не обговорювалось. З ним не мало статися нічого!

«Він міг хіба що пожартувати – в разі чого кремувати та відправити мене посилкою до Мінська мамі, хай поховає біля кота під балконом»

Тому я справді не знаю,  де б він хотів бути поховане. Він завжди приходив до побратимів на Лісове кладовище. Мабуть, там. Але там давно немає місць на ветеранських ділянках. Я взагалі не певна, чи зможу його колись поховати…

— Чому? Не відомо, де тіло?

— Тіло десь під Лисичанськом, забрати його на той момент ніякої змоги не було. Коли наші відходили, наскільки мені відомо, дійсно був хаос – ніхто не знав, хто за що відповідає. Розвідгрупа Василя мала перевірити територію, через погану погоду дрон не побачить російської техніки, і вони вийшли прямо на неї. Дали бой з парою кулеметів проти танків. Вони встигли передати точку арті, росіян розфігачили. Але забрати тіла хлопців не змогли – рація вже не працювала, наступного дня їх так само не вдалося знайти.

— Як ти зрозуміла, що він загинув? Завдяки побратимам?

— Так, переписувалась з ними. Мені скинули відео з білоруського ТБ, де розповідали про терористів-бандерівців, яких знищили. На світлинах я побачила Василя та інших хлопців. Відправила фото знайомим медикам, ті сказали, що поранення такі, що шансів не було. Є інформація, що  інші чоловіки з групи померли не від крововтрати – ъх забрали в полон, а потім розстріляли.

— Ти пам’ятаєш, як саме тобі повідомили, що Василь мертвий?

— Набрала представниця штабу полку. Василя вже кілька діб не було в мережі, тому я  не сподівалась на якісь добрі звістки. Загалом, погані передчуття з’явились, коли він виходив з дому після короткострокової відпустки. Він сто разів мотався туди-сюди, а того разу він вийшов, я дивилась у вікно і було відчуття, що це наша остання зустріч. Я пішла до церкви з малими, хоча тато був по житті атеїст. Була надія….

—  Про що ви востаннє спілкувались?

— Він вдень зателефонував у чудовому настрої, розказав, як вони тусять на базі – до них  приїхали грузини-волонтери, привезли чурчхелу, дізнався у мене, з чого вона готується. Спитав, чи дочка Соля повечеряла. «Немає новин, на зв’язку, до завтра». І все.

— Я чудово розумію, як це мати подібне тривожне передчуття. Перед тим як поїхати у резиденцію в Косово я знайшла під домом велику валізу, саме таку як мала купувати. Але мені цей подарунок видався недобрим знаком. Коли Артем мне проводжав і  допомагав ту валізу виносити, я відчувала, що це особливий момент. Було неспокійно на душі. Більше ми не бачились, мали тільки телефонні розмови. Потім був ще знак – птах постукав у вікно за кілька днів до його смерті. В тебе були подібні попередження?

—      Так, були. Я вирішила перед Великоднем розмалювати  кожному з нашої родини писанку. Василеві – з червоно-білим білоруським прапором. І саме його писанка тріснула. Я не здалася, переробила яйце, але воно знов тріснуло. Мені це не сподобалось.

Дивні обставини з його особистими речами. Після загибелі мені привели їх з бази, але я не змогла знайти білоруський прапорець і білоруським переклад віршів Жадана. Чого б він брав книжку з собою на бойовий виїзд?

Ще у Василя був грузинських хрест, схожий на символіку ЗСУ, він завжди його носив на собі з початку повномасштабної. Але в його шухлядці  знайшла порваний ланцюжок та цей хрестик. Тепер його ношу на зап'ясті, як браслет.

— Розбирати речі загиблого – дуже важко. Особисто я зробила кілька підходів. Ти просто фізично не можеш віднести на смітник його старі шкарпетки…

— Я два тижні не підходила до його баула. Але потім все ж наважилась. Тут є передмова. Якось Василь прийшов до кнайп-клубу «Купідон» з учбовою гранатою — збирав її та розбирав, всіх перелякав. Такий у нього був настрій, бо побратим загинув. Викликали поліцію, я приїхала, витягла Василя за шкварки, ми безпечно доїхали додому, його не затримали….

«Так ось починаю я розбирати речі чоловікам після його загибелі. Бачу металеву скриньку, відкриваю її і розумію, що там граната!»

Мені одразу стало дуже погано, тому що діти могли в ці речі залізти і сталася б трагедія. Я зателефонувала до штабу і попросила цю гранату терміново забрати. Вони здивувались , ніби ж оглядали баул, нічого не побачили там забороненого.

— Скоропадський, до речі, теж тримав на кухні гранату, але без начинки. Його веселило мене нею жахати. Скажи, як ти розповіла дітям про загибель Василя?

— Старшому шістнадцятирічному Любомиру було сказали простіше. Він після цього написав на вході до своєї кімнати «Наша русофобія ніколи не буде достатня». Мілану повідомила через кілька днів, він хоче помститися за батька за допомогою ядерної зброї. А малій – було дуже важко. Всі ці історії про янголів – це класно, але…. Почала читати книжки, як розповідати дошкільнятам про смерть. Ми зробили в кімнаті намет, принесли туди чай, і почалась ця важка розмова про загибель. Потім мала ревіла годинами, дивлячись на світлини. Вона і досі не приймає, що тато помер, вважає, що він на фронті. Постійно питає: «Точно тато не прийде?»

— Ви багато років жили у громадянському шлюбі, і тільки перед повномасштабною розписались.

— Так, для нас офіційний статус не був важливий, через те, що Василь – білорус, бюрократичні процеси були важкі. Однак в результаті офіційне оформлення допомогло: поки він перебуває у статусі зниклого безвісті, я отримую його зарплату. На скільки мені відомо, так триватиме три роки.

— Бачу численні роліки з російськими вдовами, які радіють смерті власних чоловіків, хваляться що вони герої та ще «Жигулі» як відступні подарували. Що відбувається в сенсі грошового питання з боку українських дружин загиблих? Є радість від компенсацій за померлих?

— Власне, я спілкуюсь з тими, хто дуже кохав своїх чоловіків. Безумовно, є різні ситуації, скажімо, коли жінка та чоловік реально не жили разом, а тільки перебували у шлюбі. Але ті, кого знаю я, ці «геройські компенсації» аж бігом віддали б, щоб повернути своїх чоловіків. У них була родина, де були чоловіки, які добре заробляють. Знаю навіть, що багато хто ті виплати за смерть принципово не чіпає, не знають як ними розпоряджатися.

— Тобі важливо отримати тіло коханого?

— Мабуть у нас така міцна традиція, що тіло має бути поховано і має існувати місце, куди ти можеш прийти на могилу. Ми десять років разом з Василем ходили на кладовище, ховати його побратимів. Я знаю, які слова мають бути на його пам'ятнику – з вірша, присвяченого загиблим білорусам, у яких немає батьківщини. Поховати в  Білорусі його зараз все одно не можливо, там могили тих, хто захищав Україну, вандалять.

«Насправді ж, мені особисто не потрібно якесь особливе місце, щоб відчути, що він є»

Я можу піти до стіни біля Михайлівського собору, де світлини загиблих воїнів і його так само, і знати, що він поряд.

— Ти є співорганізаторкою пересувної виставки, що розповідає про білоруських воїнів,  які поклали життя за Україну. Для тебе участь в цьому проєкті є своєрідною терапією?

— Ця ідея виникла спонтанно, я відповідала за інформаційну складову – шукала фото, пов'язувалась з родинами. Для мене це про справжніх героїв. Вони такі самі, як колись були воїни УПА у криївках. І скільки б націю прицільно не знищували, справжні бійці народжуються у звичайних родинах. Вони несуть у собі мужність, це код нації. Про них потрібно розповідати. Це про хлопців, які пішли воювати без ока або на протезі.

— Мені видається, що у нас є дещо спільне. Ми обидві були дружинами людей, які потрапляють у підручники історії: я –¬ ідеологом «Правого Сектора», ти – одним з провідних учасників ОУН та білоруського спротиву. Твого чоловіка, як і мого постійно звинувачували  за націоналістичні погляди, заводили  проти них карні справи, твій сидів у в'язниці за політичним звинуваченням. В тебе було відчуття такої собі дружини-декабристки?

— Це була буденність. «Ти куди? – Пішов на акцію. – До вечора!». Мені знається, що я весь час вагітна ходила до судів, або там наші діти у вишиванках та з прапорами України та Білорусі. Чоловік застряг у суді на ніч, тому що не хотіли виголошувати запобіжний захід і суд розтрощили на знак протесту. Таким було суцільне життя, останні роки було трохи спокійніше перед повномасштабним.

— Тут треба нагадати, що суди тоді відбувались, наприклад за те, що активісти намагалися закрити російський Сбербанк, який нарешті націоналізували. Справжній сюр!

— Так! А ще була справа за 9-те травня, коли хлопці поставили колонки з патріотичною музикою, коли нашими вулицями йшов «Безсмертний полк». Доречі, та справа не закрита, на пошту Василя досі приходять сповіщення про те, що треба з'явитися на засідання.

— А за що Василь відсидів у Білорусі?

— У вісімнадцять років - за Куропати. Це аналог нашої Биківні, місце для розстріляли багато людей і ці радянські злочини приховували. Василь та інші активісти захищали Куропати від того, щоб їх закатали в асфальт, проклавши дорогу та побудувавши торговий центр. Василь там буквально жив в наметі, встановлював нам місцях могил хрести. Були сутички з поліцією. Потім був строк у 2010 році, коли в Білорусі сфальсифікували вибори. Це був перший «вирок за площу в Мінську», коли вони намагалися організувати білоруський Майдан. Після цього спокійно жити на батьківщині його вже не давали. Міліціонери чергували біля будинку, бо він мав сидіти під домашнім арештом. Режим відправляв його на лікування до психіатричної лікарні. В грудні 2-14 року Василь зміг приїхати до України.

— Тут він мав свободу дій?

— Спочатку він боявся легалізуватися, тому що боявся, що його депортують в Білорусь. Такий вже він був революціонер. Потім з’ясувалось, що немає схем, чому він має залишатись – ані через дітей, ані через політичне переслідування. Це тягнулось роками. Силовики з Білорусі подали його  документи в «Інтерпол», ніби його паспорт недійсний…. Фактично його не могли вигнати з України, але офіційного статусі він тут не мав.

— Але на фронт коли почався наступ росіян, він потрапив без перешкод?

— Я йому завжди казала, як почнеться повномасштабна, одразу сгодишься! Він отримав військовий квиток.

— Що Василь тобі дарував?

— Шматочок від пам'ятника чекістам, який вони зносили  біля метро «Либідська». Здебільшого він дарував мені халепи, з яких треба було виплутатись.  Наприклад у нього з’явилась грижа, яку він приховував до того моменту, як фактично не зміг ходити. Ми поїхали в лікарню на таксі….

— Це мені стовідсотково відгукується! Була схожа ситуація. Виходить, що мужні чоловіки-революціонери можуть зносити режими, але піклуватися про них мають дружини, бо вони бояться лікарів.

— Саме так. І йому тоді ще вкололи купу  ліків, його не брало, і він по півкроку ходив, я його тримала, ми годину йшли від прохідної до ліфта.

— Василь був лідером в родині?

— Так, він став моїм чоловіком, бо я знайшла сильнішого за себе. Загалом, чоловіки слабші. Я можу домінувати, тиснути, я ¬—токсичний деспот. Але він був ще деспотичнішим. Його слово було законом, навіть якщо воно не вірне. На нього не можливо було тиснути ніякими засобами.

— Тобі важко зараз приймати всі рішення самостійно?

— Так, мені хотілося бути «дівчинкою на ручках», я не хотіла бути головною. Це напружує.

— Ти підтримуєш з ним астральний зв'язок?

— Я його відпустила. В мене минули всі ці стадії провини та злості на нього, що він мені все це лишив. Він наполіг на народженні Соломії,  донечка була його мрією. І тут я з дітьми, своїм звіринцем, собаками та котами, лишилась сам-на-сам. Друзі порадили антидепресанти. На зиму я виїхала в Румунію, щоб свою ситуацію видихнути.

Стосовно зв’язку, то я і досі можу написати Василеві у месенджері, щоб поділитись якоюсь важливою інформацією. Коли хтось гине зі спільних знайомих, то перша думка ¬¬— треба Василеві сказати, хоча, напевно, він вже в курсі…. Я його не чіпаю. Пораду він мені дати не можу. Якщо він хотів бути у Вальгаллі — хай б'ється там.

— Як ти ставишься до шаблонної думки, що вдова має все життя бути у траурі, горювати за чоловіком та не дозволяти собі нічого, крім згадок про нього?

— Суспільство буде засуджувати в будь-якому разі ¬— носишь ти хустку або ні. У великих містах з цим легше. З'являються чутки «вішалась на побратимів у нього на похоронах». Якщо люди хочуть хейтити, то знайдуть привід. Можуть спитати, чому ти так довго страждаєш? «Не можна ходити  часто на кладовище, щоб його не тривожити». Ті, кого я знаю, не думають про нові стосунки.

«Сходити з кимось на каву для вдови – це не злочин. Але всередині є блок»

Я розумію, що Василя ніхто не замінить і не перевершить. Я жила з людиною з підручника. Можливо, я вже більше не буду щасливою дружиною та жінкою, але буду класною бабусею з планшетом та пиріжками для онуків.

— Екзистенційне питання: герої вмирають?

— Так, герої вмирають. Але про них треба щодня нагадувати. Я повірю, що герої не вмирають, коли ім'ям мого чоловіка та його побратимів назвуть вулиці у Мінську, а не тільки у Києві.

‍