Їх ніхто не просив воювати. Про малоросів серед нас

«Так ваших добровольцев никто не просил идти на фронт», - кинула вона мені в обличчя, посміхаючись. Продавчиня у крамниці біля метро «Почайна», звісно, знає все краще за арестовічей. Вона досі не розмовляє українською, тому що «не в єтом дєло і ми все живем в свободной стране», зневажає військових - «патамушта у нас из-за них никак не закончится война», та і взагалі вона не боїться все це випльовувати зі свого рота - «свобода слова, демократія, идитє куда шли».

Я піду, а вона зі своїми настроями залишиться існувати серед нас?

Продавчиня, до речі, виявилась переселенкою. Може я стигматизую, але саме від біженців з окупованих територій найчастіше все ще можна почути про «какая разница». Малоросіянство тече у них в жилах і виколупувати вони його звідси не бажають. Ці переселенці(не всі, але багато хто) перевозить з собою вірус національної безродності — їм начхати де і під якою владою жити, аби добре їсти та спати. Вони підлаштуються під будь-кого.

Але найстрашніше у цих манкуртах не загальне хамство до національної ідентичності, а зневага до українських військових, завдяки яким вони ще дихають.

Пройтися біля базару — чудовий привід спостерігати як телемарафон промив мізки громадянам не в той бік. Раптово на мене почала волати неврівноважена жіночка через те, що я щось знімаю. «Через вас журналістів та блогерів до нас прилетить!» Чудово, в росіянских обстрілах, виявляється, винні українські журналісти. Повага у суспільстві до професії звелася нанівець. А колись до нас підходили і навпаки просили щось зняти і розказати, щоб всі знали і боялись.

«У нас тут просто був обстріл, нещодавно, тому вона і нервує», — пояснила подружка неврівноваженої. — «Це тому що ми на проспекті Степана Бандери нас обстрілюють!»

Степане Андрійовичу, ви знову в усьому винні….