Режисер Заза Буадзе: «Верховний драматург – гуманіст і любить хеппі-енд»

− Зазо, фІльм “Мати Апостолів” отримав купу нагород на міжнародних кінофестивалях як до початку нової фази російської агресії, так і після. Як сприймають це кіно закордоном, враховуючи те, що стрічка розповідає про події у Донецьку 2014 року?

− Справді, наразі фільм вже представлено на 48 фестивальних майданчиках, а ще 44 покази – попереду, майже кожного тижня отримуємо нагороди. Після початку війни почався ажиотаж. Я, звичайно, не був особисто на всіх показах. Але останнього разу у листопаді ми з виконавицею головної ролі Наталею Половинкою відвідали Італію, і нас одразу передили, що регіон – левацький, та й взаглі тут ще досі люблять Мусоліні, тому ні на що особливо не розраховуйте. Однак на фестивалі було два жюрі – традиційне та екуменічне (Екуменічне журі складається з 6 членів, які обираються Католицьким кіноцентром (SIGNIS) та протестантським «Інтерфільмом», вони оцінюють як мистецьку якість фільму, так і релігійну, соціальну та гуманістичну проблематику. – Країна) І осі ці судді – руминський та польські священники вирішили нас нагородити, як ми потім дізналися, на знак того, щоб ми не ображалися через холодний прийом місцевих. І яке ж було їхнє здивування, коли “Мати Апостолів” оцінило і звичане жюрі, вручивши гран-прі, статуетки за найкращу жіночу роль та музику. Я три рази підіймався на сцену, і бачив щиру радість тих священників.

− Головна героїня “Мати Апостолів” має реальний прототип?

− Так, на створення сценарію надихнув ролік, який мені показів продюсер Дмитро Овєчкін. На цих кадрах жінка мовчки розглядає рештки літака після трощі. В тій аварії загинув її син-пілот, який защищав Україну. Це стало для мене трігером – створити це кіно. Нажаль, ми досі не познайомилися з цією жінкою, але вона передала подяку знімальній групі.

− Героїня вашого фільму за власною ініціативою рушає до окупованного Донецька у пошуках зниклого сина-військового. Наразі, в реальному житті, російським матерям пропонують приїхати та забрати полонених синів. Жодна з них досі не пристала на таку пропозицію. Чому?

− Тут можна казати про те, що у нас різна кров, різний культурний код. Жахиво уявляти до якої міри росіян довела пропаганда, як глибко вони занурені у брехню. Вони перетворилися на казнащо. Нам, вільним людям, які мекають у вільному світі важко зрозуміти, як можливо вбити у голову такі фантомні уявлення про світ, про інші країни. Це і не зомбі, і не люди. Вони – біомаса, яка немає назви. Як пояснити те, що відбулося в Ірпені, Бучі? Ці розтріляні люди з зав’язанними руками… Яка злість та ненависть змушує так чинити? Звідки воно виливається? Німецький філософ Ніцше вперше розповів про ресентимент – нову брехливу мораль раба, який ображений. І у нього вся ця злість сублімується у власну систему цінностей. І на теріторії Росії зараз більшість – раби з рабським ресентиментом. Вони щиро ненавилять свободу, демократію, інші ідеали. Я нарешті зрозумів, чому вони так насолоджуються варвартсвом. Вони вирішили, що і можуть звільнитися від всього європейського – від всього, що в них плекали з часів Петра I. Вони звалилися в ту демонічну ординську хтонь – це їхнє рідне, а все інше насправді було чуже, неорганічне. І тепер царює радість варварів! Тому не дарма їхній письменник Проханов сказав, що російський народ – то бурундуки, які підуть в ліс і житимуть в норах. То справді їхнє «ісконне».

− Але ж материнській інстинкт є навіть у звірів…

− Мушу знову повторити, що вони – не вампіри, не зомбі і не звіри. І судити їх за людськими мірками – не варто. Ось ми не можемо уявити як можна з батьками розмовляти, використовуючи мат. А для російських військових – то є нормою, як можна дізнатся з записів діалогів полонених з матрями, що ми змушені слухати. Така вже лінгвістична традиція народу-бурундука. Коди інші! Ми – хомо-сапієнс, вони – хомо-бурундукус.

− Як Ви вважаєте , з точки зору режесури, Путін мав глобальний план війни з Україною чи він імпровізує?

− Я вірю в те, що існує божествена драматургія, нічого випадкового немає. Життя кожного, суспільства, існування планети – це божественний сценарій. Тому будь-яка колізія чимось народжена. Вже місяць як закінчилась стара епоха в історії людства і нова народжується, вмиваючись кров’ю. Буде побудовано новий справедливий світ. Західно-європейська цивілізація втомилась, вона знесилена. Коли стався ковід, то всі побачили , яка вона слабка. І цим скористалися варвари в обличчі Путіна – вони вирішли, що настав час діяти. І ми бачимо, що частково він був правий. Але він не розрахував, що є ще одна історична закономірність, – центр сили не може зникнути, він перемістився до України. І саме тут в Україні народжується нова Європа, з’являється нова енергія, яка веде весь світ.

− Мета Путіна “збір земель” або, перш за все, геноцид українців?

− Його мета зробити так, щоб не існувало вільних людей. А як цього досягнути, якщо не знищити Україну? Це неможиво. Тим більше він сам фактично робить оговірки за Фрейдом, назвавши Україну антиросією. Саме так і є – ми їхній антипод. Там хтонь, а тут – цивілізація. Росія – це тінь України від Київської Русі, і та фальшива копія повстала, вирішила знищити оргигінал.

− Захід зроумів, що росіянами можна розмовляти лише з позиції сили?

− У них немає виходу, але недостаьньо авантажу, волі жити, духу боротися за власні цінності. Але ця воля для боротьби з тьмою є у українців. І саме ми будемо запрошувати у нове “НАТО”. Я завжди думав, що у проєкті Міжмор’я лідером буде Польща, що вона об’єднає навколо себе інші країни. Я помилявся – центром сили стала Україна.

− Чи скоро відбудеться розпад РФ на національні держави?

− Я не Ностардамус, але вона і так давно тріщить по швах. Розвал вже фактично стався разом з кінцем СРСР, але ті фрагменти все одно намагались склеїти. І триматися їм залишилось недовго. Інша справа, що то буде страшний процес, набагато болючіший ніж, скажімо, в Югославії. Той колос на глиняних ногах рухне, і частна його шматків може полетіти в нашу сторону. Тому після перемоги маємо то враховувати, і будувати купол від тих друзків імперії. Я сподіваюсь, що верховний драматург – гуманіст і любить хеппі-енд, і веде всю цю історію до прекрасного.

− Зазо, Ви останні вісім років постійно знімаєте фільми про війну – і сучасні, і історичні, слід згадати “Позивний Бандерас”, “Червоний”. Втомились від цієї тематики?

− Я перед війною обіцяв, що не буду більше про неї знімати. І щойно завершив трегікомедію аля Філінні “Небо. Парасолька”. То справді мій жанр. Але тепер знову мені наврядче вийде обійти мілітарну тему. Нам треба буде переживати цю війну через нові художні фільтри. Про що я точно буду розповідати – не знаю, аже є одна історія, що мене надихнула. Мабуть ви чули про жінку, яка знайшла хаскі, вирішила його врятувати, однак виявилось, що вона голими руками спіймала вовка. В цій історії є і трагізм, і світла комедія.

− Ваш новий фільм “Небо. Парасолька”, зокрема, про повернення на рідну землю. Що робити тим, хто втратив свою малу батьківщину, тому що її зрівняли із землею?

− Треба бути жити зі своїми спогадами та болем. Ми вже інші. У нас зовсім інший емоційний досвід. Треба вчитися зберігати свої спогади і відновлювати зруйновані міста. Так сталося, що біси з пекла увірвалися у чудові міста.

− У вас останнім часом склалася міцна режисерсько-акторська співпраця з Бенюком.

− Так, я бачу себе у ньому, можливо, він моє альтер-его. З роками стаю сентиментальнішим. У нас з ним однакове відчуття трагікомедії. Доречі, у нас з Богданом Бенюком є тост “За найскоріше відновленння україно-грузинського сухопутного кордону під Туапсе!”. Щодо спорідненості душ, то для фільму “Небо. Парасолька” я знайшов молодого італьйського актора Симоне Коста, який грає у тандемі з Бенюком. І мені іноді видається, що він його онук. Сама стрічка – це моя емоційна біографія.

− Чи можна порівняти ваші відчуття, коли у 2008 почалася війна в Грузії і емоції після нападу на Україну у 2022?

− В моєму житті війна триває з 1989 року, коли розганяли мітингуючих на проспекті Руставелі, солдати вбивали їх саперними лопатами. Тому половина мого життя – війна з Мордором. І сьогодні я повний надій, що це протистояння нарешті скінчиться.
Коли я почув вибухи у Києві, в мене не було бажання сховатися. Я розумів, що то неминуче, хтось закривав на це очі, “ой цього неможе бути”, але в глибині душі ми розуміли, що війна буде. А в Грузії зараз танки стоять у 60 кілометрах від Тбілісі. І ми розуміємо, що так довго тривати не може.

− Сьогодні офіційна позиція влади Грузії, нажаль, підтримка російського режиму….

− Це ганебна влада, і я кожного дня чекаю, що станесться революція, і ту пропутінську шваль знесуть. Грузія, яка перша давала опір московитам, а сьгодні грузини відкликають українського посла. Так зганьбитися!

− Ви боїтеся відвідувати Грузію?

− Ні, але я – резидент України і мешкаю тут 15 років. Я можу поїхати куди завгодно, я не збираюся нікуди тікати. Я як той дракон з анекдота, який каже “Я тут живу!”

− Чи правда, що звичайні грузини не жалують росіян? Кажуть, їх не обслуговують в кафе, намагаються не здавати житло…

− Так, це правда. Здавалося б, що спільного між грузинами та українцями етнічно? Але за духом я більш подібних народів не знаю. У нас стільки дзеркальних моментів в історії. Наприклад, саме в той час , коли відбувались бої під Крутами, в Коджорі гинули студенти-юнкера, які воювали проти Червоної армії. Всі вони загинули, був взятий Тбілісі. Все дзеркально.

− У вас є особистий досвід щодо війни в Абхазії у 1992-93 роках. Тоді відбувалися такі самі звірства, що ми спостерігаємо зараз в Україні?

− Так, мій троюрідний брат стояв перед каликою свого будинку, поруч був вибух, і йому улаамком відрізало голову. І це не казки, що російські солдати грали людськими головами у футбол в Гаграх. А ще були діти, старенькі, які намагалися сховатися в горах, і там змерзли. Була величезна кількість жертв. Збили літак з біженцями, який щойно піднявся. І варто зазначити, що тих постраждалих мешканців Сухумі рятували українські пілоти гелікоптерів.

− Чому ж світ не звертав на це уваги, дав можливість всьому повторитися по колу?

− Якщо поглянути на все це з точки зору драматургії, то є кілька персонажів в цій історії: головний герой – Україна, антигерой – Росія, додаткові попутники – Німеччина, Франція. Згідно драматургічних законів головний персонаж має померти та відродитися. І метафорчно так вже відбувається. Змінитися мають всі, навіть країни-труси, для яких Україна була наче скалка, а тепер вони змушені під нас підлаштовуватися.

− Як ви ставитися до ідеї відміни російськрої культури, повної її зневаги?

− Те, що забороняють участь росфільмів у фестивалях, виключають російських діячів з усіх міжнародних спілок – правильний крок. Вони мають бути покарані. А як ви хотіли, друзі? То найменше, що можна протиставити. Справжнє мистецтво вбити неможливо. Чайковського все одно будуть грати. Інше питання, що його не має виконувати Гєргієв. Бо я чудово пам’ятаю, як він на третій день агресії дирегував оркестром на головній площі Цхенвалі, а поряд знаходився концлагерь з грузинами, які не встигли втекти.
Той, хто чесний, знайде спосіб вирватися з Росії, не зніматиме на путинські гроші.
А відміняти усю російську літературу? Навіщо? Нехай, хто хоче читає Достоєвського “Записки з підпілля”, то якраз найращий твір про рабський ресентимент.

− Той факт, що у кінотетрах РФ тепер не будуть демонструвати америансткькі фільми, а залишаться тількі місцеві на індійські, прискорить ще більшу деградацію населення?

− Звичайно, якщо раніше була залізна завіса та все забороняли зсередини, то тепер навпаки – з ними ніхто не хоче мати справ. Нехай собі дивлятьтся своє старе кіно.

− Того самого горезвісного “Брата-2”, що справді повернули на екрани…

− Його зняв мій однокурсник з ВДІКу Бабабанов. Довго з ним нормально спілкувались, а потім посварились.

− Через що?

− Він доводив, що грузинська культура забов’язана російській.

− Типовий імперський посил. Він навсмисно створив героя-вбивцю, щоб на нього рівнялися росіяни?

− Ранній Льоша не був таким, він навпаки переживав весь той жах, що відбувається в його країні. Його “Груз 200 “- це сублімована пітьма. Втім співвітчизники його персонажа -покидька з “Брата-2” зчитали як приклад до дії. Наврядче він заздалегідь розраховува на такий ефект.

− Традиційно росіяни у своїх стрчках плекала образ українця-бовдура. Як нам відповісти на це?

− Нам треба про них забути і розповідати про себе. Мин е будемо нікого очорняти, вони нехай розбираються там самі. Нам необхідно створювати нову Україну, нове суспільство, зімати власне кіно. Як американці створили свого “Врятувати рядового Раяна”. Якщо б вони мали таку легенду як Привід Києва, то вже гтоували б про нього стрічку. Брехт в одній книзі написав: “Війна закінчилась – бійтесь миру”. Тому коли ми переможемо, то маємо точно знати, куди прямуємо – яким ідеалам служимо, на яких прикладах виховуємо дітей. Нам неодхідно не звернути з вірного шляху.